До серії «Українська культура під час війни», інтерв’ю з музикантом, поетом та наразі військовим Олександром Клецом.
За словами музиканта, на сьогодні він служить в окремі президентській бригаді імені Гетьмана Богдана Хмельницького, співпрацює з оркестром почесної варти.
«На сьогодні, спільно з оркестром почесної варти, випустили новий варіант пісні «4.5.0». Ми його випустили, якраз 6 числа на День Збройних Сил України. Виклав її у себе на сторінці, якраз о шостій ранку. Пісня й так не погана, але з оркестром вона зовсім по іншому зазвучала.
Зараз у нас дуже багато проектів, ми плануємо їздити по «організмам» (військовим частинам, місцям дислокації, позиціям в зоні бойових дій – прим. РЕД). Я не перший рік уже співпрацюю з центром МПЗ – центр морально психологічного забезпечення. Є такий в Києві він займається якраз тим, що їздять психологи дивляться де напружена ситуація і рекомендують, туди приїхати. Команда «Браво» така була, вони їздили співали, танцювали і люди відмерзали душею. Разом з тим їздять також юристи, які показують людям, як писати документи, як рапорти правильно подавати. Не всі ж знають.
Моральна підтримка йде дуже така з одного боку потужна, з іншого боку їх там мало. Я взагалі їхню роботу титанічною назвав би, бо з особовим складом взагалі дуже важко працювати. Тим більше він зараз настільки строкатий, що можу тільки поспівчувати. Але робота робиться, не така, як я б хотів».
Як ви можете оцінити розвиток української культури за 30 років незалежності?
«На жаль, наша держава 30 років взагалі не знала, як підтримувати власну культуру. Вона швидше підтримувала російську і до останнього часу так і було. З 2014 року мене це взагалі дивувало, ми повністю програвали інформаційну війну – повністю. Я приїздив в той час в Горлівку, в Мар’янку, а там російське телебачення. Ми приїздили з концертами, давали концерти, а люди плакали.
Люди обіймали, плакали, чекали нас іще. Тому що кажуть, у нас інформаційний голод, ми не можемо цілий день дивитися на цих «моторол», «гіві» і всю цю срань, тому що ми розуміємо, що це все брехня. Але більше нічого нема.
Тобто наші не глушили їхні канали і своїх не показували. Хоча техніка відповідна була, но не було завдання такого поставлено. І це дуже було важко дивитися на цих людей і дуже шкода їх насправді».
Від самого початку повномасштабного вторгнення всі відчули і побачили зміни в українській культурі і в музиці, мабуть, найбільше. Яким ви бачите під впливом сьогодення формування нової української музичної культури?
«Так, з’явилась нова «бомбезна» музика. Взяти той самий Калуш, це фактично нова течія. Хоч вони свого часу переспівували «Гражданську оборону» і все інше, но проте, вони завдали оцей новий рух. Або згадати, «Шум» з їх осучасненням етнічних наспівів.
Зараз дуже багато з’являється крутезних музичних новинок, але разом з тим і багато «гімна». Але це процес відсіювання. Тому що люди вони не будуть слухати набір слів і думати що то є музика. Тут є що є. Кожен митець бачить по своєму культуру і все інше.
Разом з тим, те що вимальовується нова українська дійсність і культура це факт. Насправді всю українську історію можна прослідкувати по піснях «Попереду Дорошенко…», це історичний факт. Взяти всі пісні українські їх можна вистроїти по часопису. Зараз з’явились пісні «Бахмут», я знаю двох людей, які написали пісні про Бахмут.
Одна дівчинка з оркестру почесної варти, дуже гарна пісня і ще одна якась група, я чув, теж пісня називається «Бахмут». Тобто є пісні про Маріуполь, це вже історія, це вже історичний факт. От як Сергій написав «24.02» (гурт «Без обмежень» -РЕД.), но пісня до сліз, вона ж по факту по історичному.
Тобто, ми сьогодні в піснях пишемо історію України. От реально наші онуки, правнуки будуть казати, це мій дід написав, або це мій сусід написав. І вони будуть питати, а що там було? І їм розкажуть що там було….
Я думаю що росія одійде від нас років на сто, якщо не більше. На сьогодні культура є провідником того за що ми боремось. Ми ж не боремось просто за свою хату і свій садок вишневий.
Ми боремось за те що в нас всередині, за те що в мене залишилось від мого діда куркуля, від мого прадіда чумака, який возив сіль. Мій дід тікав з вісьмома дітьми в сусіднє село, щоб не вислали його до Сибіру. У нього було два наймити, він працював з ранку до ночі, кожному побудував хату, платив зарплату і женив своїм коштом. Але прийшли «нехороші люди» і кажуть, «давайтє будем всьо делить». Він каже, чуваки ви бухали, а тепер ви хочете ділити зі мною моє майно».
Що саме ви мали на увазі, коли казали, що триває процес відсіювання?
«Взяти Лободу, всю цю братію Лорачку і всіх цих “хвойд”. Вони вийшли з української культури, хоч би що там було. Нумо дивитися на ці речі реально. Вони вийшли й те що в них українська культура вклала вони пішли нести в росію. Це чисто гроші, а там де йде мова чисто про гроші, це вже навіть не культура це ремісництво. Це не мистецтво. А мистецтво відрізняється від ремісництва тим, що митець він творить, а ремісник масово стругає болванки. Вони ремісники, в них немає не художнього змісту нічого. Завивання, як я кажу з за кущів.
Але менш з тим, навіть ті хто завивав із за кущів і коли почався 2014 рік, багато хто усвідомив що він там не потрібен і повернувся на батьківщину і тут виступав. Я таких розумію. А ті хто лишився там і коли наші гинули в ДАПі вони співали по Пітерам і по Москвам, я таких не розумію. Я вважаю, що треба у них забрати всі привілеї й звання і взагалі не допускати їх на сцену української культури.
Зараз припустимо, багато хайпожерів. Так Могілевська, яка піариться на фоні розбитих будинків. Яка свого часу казала, Віктор Федорович, «я ж не криса я вас не зраджу». І тут вона така включає трагедію і починає плакати на фоні руїн зруйнованого житла людей. Хочеться стукнути її чесно кажучи. І така вона не одна, вони ловлять хайп, бо до цього їх забули. Іво Бобул виліз і начинає розказувати, що Шум це лайно, а він красунчик. Чувак ти жив за кордоном їдь туди і співай. Ти поїхав 20 років тому, то чого ти повернувся сюди.
Чогось багато людей, які несуть культуру несуть її тут. От Анатолій Говорадло гурт «Світязь» він тут живе, пише виступає, він їздив з нами на фронт. За місяць до вторгнення він був в Маріуполі разом виступали перед військовими».
Часто можна почути, що культура поза політикою, так виправдовуються багато співаків, митців. Яка ваша думка?
«Брехня! По іншому не скажу. Не може бути людина по за політикою в нашому світі. Якщо він каже, я по за політикою, я кажу, ти чорт. Тому що політика це все, це і культура і мистецтво. Тому що, політика настільки всеосяжне поняття, що сьогодні ти можеш заспівати пісню, а завтра нам дадуть сто Хаймарсів.
Чому наші зараз їздять по всіх країнах, от і «Без обмежень» і багато, багато інших. Вони їздять виступають за кордоном, вони несуть не тільки культуру, це і політична діяльність. Тому що ми привертаємо людей на нашу сторону. Показуємо, що ми не дикуни, що ми європейська країна, що в нас є культура.
Наші мелодії «Щедрик», який знають у всьому світі… Леонтович, якого стратили кгбешники він же жив тут у Вінницькій області.
Культура, мистецтво і політика вони поєднані. Не може бути, в тебе вдома убивають людей, а ти в москві співаєш з Кіркоровим. Це вішати треба оцих діячів мистецтв. Обіженок, як я кажу. Як ти себе не найшов тут, то навіщо ти взагалі десь потрібен.
Я кажу, що людину яку слухають у дворі, як він на гітарі грає, то його і на великій сцені будуть слухати, а як що його на великій сцені слухають, а в дворі не слухають, то навіщо ти потрібен. От візьми «Без обмежень», він на великій сцені співає там його слухають тисячі, а якщо він в дворі заспіває, то весь район збіжиться. Бо це мистецтво. Воно несе код нації.
Тому культура і політика, це дві сторони однієї медалі. Ми ж показуємо хто ми такі через пісню. Багато людей не розуміють слів, але вони чують мелодію, чують гармонію. Візьми от «Пікардійську терцію» вони вийдуть співати в Парижі і усі будуть в захваті, хоча не будуть розуміти жодного слова».
На останок Олександр Клец розповів, що сьогодні дуже не вистачає підтримки на державному рівні українських митців, адже вони інколи не мають і за що їжі купити. Та всупереч усьому ці люди музиканти, поети, художники продовжують творити мистецтво. Державним мужам та Мінкульту має бути соромно за це.
Також читайте в серії “Українська культура під час війни”:
