83-річний Микола Іванович Тютюнник із Луганщини — один із тих, кого війна вирвала з рідного дому й залишила майже ні з чим. Колись він будував заводи, мав квартиру, нагороди, сад, дачу і дружну сім’ю. Сьогодні живе у Вінницькій області, у місті Бар. Його син — на фронті, боронить Україну.
Ми зустрічаємося на тихій, мальовничій вуличці Бару. Сивий, худорлявий чоловік спирається на тростину. В очах, обрамлених глибокими зморшками, застиг смуток і втома, але в його поставі — гідність і внутрішня сила. Попри роки й біль втрат, він готовий поділитися своєю історією.
«До війни я жив дуже добре. Мав усе…»
«Я з Луганщини, із Сіверськодонецька. Прожив там майже 60 років. До війни жив дуже добре. Працював, мав нагороди за працю, мав квартиру, мав сім’ю, дачу — усе мав. А тепер нічого немає. Остались, як кажуть, одні штани й сорочка…» — говорить чоловік, і голос його тремтить.
Колись він був майстром із хімічного обладнання, об’їздив увесь Союз, мав ордени та почесні грамоти.
«Мене в місті всі знали. Я був у профспілках, займався громадською роботою, три рази висувався до міськради. Мав нагороди державні, медалі. Працював чесно й багато…»
«Бомба пронизала під’їзд наскрізь. Я впав зі стільця — думав, це кінець»
«Ми 45 днів були під бомбами. Уже не витримали — виїхали. Я жив на першому поверсі. Як у дім попало — пронизало під’їзд наскрізь. Бомба пройшла через усі поверхи. Я лежав у коридорі, упав зі стільця на підлогу. Стіни задрижали. Думаю — все, зараз привалить…»
Після цього Микола Іванович зрозумів — залишатися не можна.
«Після того ми виїхали. Під бомбардування виїжджали. Автобус ішов на Дніпро, нас бомбили, а ми тікали…»
«Чотири доби в дорозі. Все — за свої кошти»
«Їхали за свої гроші. По тисячі рублів до Дніпра, потім до Тернополя, Франківська. Хіба то не держава мала евакуйовувати людей? Але все самі. Четверо діб добиралися до Франківщини…»
Спочатку чоловік жив на Івано-Франківщині, потім — у Барі, де оселився після того, як син був мобілізований.
«Син зараз у Збройних силах України. Захищає Батьківщину. Я пишаюся ним. Молюся, щоб живим повернувся…»
«Хто що мав — тим і ділився»
«У Сіверськодонецьку магазини не працювали, хлібозавод не працював. Виживали тим, що було в хаті. Хто що мав — тим і ділився. Хліба не було, води не було. Люди ділилися останнім куском…»
«Ми будували місто, а тепер усе зруйновано»
«Ми будували заводи, наукові бази, інститути. Було понад десять інститутів у місті. Сильна наука, промисловість. А тепер — усе зруйновано. Те, що не знищено, заселили росіяни. Кажуть, бурятів у наші квартири заселяють. Тридцять тисяч квартир віддали окупантам…»
Він замовкає, дивиться у вікно й додає тихо:
«Нам повертатися нікуди. Якщо місто не звільнять — нам немає куди вертатися».
«Усі жили при Україні, а тепер кажуть — нічого не давала»
«У 2013 році ніхто Росію не кликав. Усі жили при Україні — мали квартири, роботу, пенсію. А як росіяни прийшли, почали кричати: “Україна нічого нам не давала”. Як не давала? Усе вам Україна дала! А тепер залишилися без нічого…»
Зараз зв’язку з рідним містом немає.
«Ні телефона, ні інтернету. Ми нічого не знаємо, що там робиться. Там залишились люди, але вони в окупації. Хтось боїться говорити, хтось перевернувся на 180 градусів…»
«Дружину поховав давно. Один син, і той на війні»
«Дружину поховав ще у 2007-му. Один син у мене — Геннадій. Він зараз на фронті. У нього своя сім’я, є синок. Я пишаюся ним. Але серце не на місці. Щодня молюся, щоб повернувся…»
«Ми залишилися між небом і землею. Але живі»
«Ми залишилися між небом і землею. Без нічого. Але живі. І поки живі — будемо триматися. Хай тільки син живий буде. Хай Україна вистоїть. Бо другого дому в мене нема…»
Історія Миколи Івановича Тютюнника — це не просто розповідь про втрату. Це свідчення гідності, болю і любові до Батьківщини, яку навіть війна не змогла забрати.
