У житті бувають миті, коли випадкова затримка, дрібна непередбачувана деталь чи просто сукупність обставин раптом вишиковуються в невидимий, але міцний щит. Історія водія Івана — саме про це. Про диво, яке досі важко пояснити логікою, і про те, як звичайний вантаж перетворився на духовний захист у найстрашнішу ніч.
Затримка, що мала стати прикрощами
Усе починалося як звичайна робоча поїздка. До водія пана Івана звернулися знайомі з проханням забрати з Вінниці та доправити до Київщини особливий вантаж — полотна народного художника України Володимира Козюка. Іван погодився. Усі пакунки були ретельно замотані, тож чоловік навіть не здогадувався, що саме везе. Для нього це були просто «картини».
Сформований графік водія завжди розписаний до хвилин. Зазвичай він приїжджає на точку розвантаження під Києвом об 11:00–23:00, здає документи й після опівночі заїжджає на склад.
Проте того дня у Вінниці все пішло не за планом. Завантаження картин затрималося на півтори години. Дрібний збій, який зазвичай дратує кожного водія, що поспішає у рейс. Але саме ці 90 хвилин вирішили долю людини.
Ніч проти 5 серпня: вогняне пекло у Броварах
Ніч проти 5 серпня 2026 року стала пекельною для Київщини. Ворог здійснив масовану ракетну атаку, цілячись у цивільну інфраструктуру. Під ударом опинився сортувальний центр «Нової пошти» та складський комплекс у Броварах.
Спеціальної тривоги в момент під’їзду не було — попередній сигнал відмінили. Через півторагодинну затримку у Вінниці пан Іван під’їхав до контрольно-пропускного пункту складу пізніше, ніж зазвичай. Він стояв прямо на в’їзді, тримаючи в руках документи, коли довкола розірвалося пекло.
Влучний ракетний удар прийшовся буквально за 50 метрів від його машини. У повітря знялися уламки, земля здригнулася, людей усередині складів накрила вибухова хвиля. На жаль, ця атака забрала життя трьох людей.
«У той момент, коли все почало вибухати, люди вибігали з машин, а виїхати вже було майже неможливо. Я секунди вирішував — треба тікати. Натиснув на газ, і в цей момент прилітають ще кілька ракет. Мене аж вибуховою хвилею підганяло в спину, я фізично відчував у кабіні, як тисне машину», — згадує водій.
Пан Іван вирвався з епіцентру вогню дивом, вискочивши з під-самого удару. Якби він не затримався у Вінниці на ті самі півтори години, його вантажівка стояла б рівно в центрі розвантажувальної зони саме в хвилину прильоту.
Не просто картини
Відвівши авто на безпечну відстань і трохи оговтавшись від шоку, чоловік почав співставляти хронологію. Згодом, коли загорнуті пакунки нарешті розкрили для передачі представникам церкви, Іван дізнався, що саме він перевозив.
Це були святині міжнародного духовно-мистецького проєкту «12 духовних святинь України» — дванадцять новостворених образів Пресвятої Богородиці пензля Володимира Козюка.
Уже 11 серпня ці ікони у стінах стародавньої Софії Київської освятив Блаженніший Митрополит Епіфаній, аби вони вирушили храмами світу як символ української молитви за справедливий мир.
Шлях до віри
Для самого перевізника цей рейс став не просто робочою поїздкою, а справжнім поворотним моментом у житті та кроком до віри.
«Мені казали — картини, картини… А коли я дізнався, що це ікони, які пройшли таке пекло і залишилися неушкодженими, я зрозумів: вони святі. Вони фактично врятували мені життя. Якби мене завантажили вчасно — можливо, мене б вже не було», — ділиться пан Іван.
Переживши страшне потрясіння, чоловік зізнається: після виставки мріє придбати хоча б одну полотняну роботу Володимира Козюка на згадку про день, коли вища сила та святий вантаж закрили його від смерті.
Адже під склепінням тисячолітньої Софії звучать слова Блаженнішого Митрополита Київський і всієї України Епіфанія, які тієї ночі довели свою істину на практиці: «У віковічному протистоянні добра і зла добро зрештою завжди перемагає».
Як усе починалося у Софії Київській
Цей великий духовний шлях до Афону та інших куточків планети бере свій початок під склепінням тисячолітньої Софії Київської. Саме там, у серці українського православства, Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній особисто освятив дванадцять святинь, розставивши важливі акценти щодо їхньої майбутньої місії.
«Ми справді маємо що дарувати світові, — звертався тоді до присутніх Предстоятель ПЦУ Епіфаній. — Ми багаті, у нас є давня славна історія і дуже славні люди, які вміють творити — навіть в умовах цієї страшної війни. Ці ікони народжені в умовах жорстокості, але вони несуть тепло, молитву та добро».
Тоді ж у стінах древнього собору звучало усвідомлення: святині мають стати не просто виставковими експонатами, а справжніми духовними послами України у світі.
Про важливість такої дипломатії говорив і перший заступник міністра культури України Іван Вербицький: «З плином часу увага світу до війни може слабшати. Саме тому ми мусимо розповідати правду про події в Україні через релігійну та культурну дипломатію».
Особливий вимір проєкту — об’єднання українців за кордоном — підкреслив співорганізатор ініціативи, меценат Микола Філонов. Дякуючи Митрополиту Епіфанію за підтримку мистецтва та розбудову духовної дипломатії, він зазначив: «Ця та подібні ініціативи вже будують духовні мости між Україною і нашими людьми у всьому світі. Переконаний, що, об’єднуючи зусилля Церкви, держави, бізнесу та митців, ми здатні перетворити ці місточки на великий Шлях. Шлях, який веде до України та повернення додому».
Своєю чергою генеральна директорка заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська влучно підсумувала глибокий історичний контекст події: «Коли кажуть, що ми йдемо в Європу, я заперечую: ми повертаємося в Європу».
Думку про майбутнє доповнив і директор Фонду «МХП-Громаді» Володимир Забела, підкресливши, що «важливо, як саме Україна буде звучати після нашої перемоги», а меценат Володимир Іжевський додав: «Цей проєкт покаже, що є така нація — Україна. Ми є, ми живемо, ми боремось і ми будемо».
Завдяки підтримці численних меценатів і благодійників перший практичний крок проєкту після Софії був зроблений миттєво — одну з ікон одразу передали українським громадам Австралії та Нової Зеландії, а наступні три знайшли свій дім на Афоні.
Не просто мистецтво — духовний міст
Особливість «12 духовних скарбів України для світу» саме в тому, що це не окрема виставка чи разова мистецька акція. Це масштабний авторський проєкт Володимира Козюка, реалізований разом із Владиславом Задворським, у якому мистецтво стає способом духовної присутності України у світі.
Це сучасне українське сакральне мистецтво. Це молитва за Україну. Це пам’ять про війну. І водночас — спосіб говорити про Україну у світовому духовному просторі через образ, який не потребує перекладу.
