10 лютого в HUB «Місто змістів» відбулась лекція «Люди Незалежності» від історика і військовослужбовця 2 корпусу «Хартія» Національної гвардії України Вахтанга Кіпіані.
Автор: Артур Антонець
Цікавинка з лекції: В’ячеслав Чорновіл, перебуваючи в ув’язненні, писав своїм соратникам про видання «Українського вісника»: «Шкарпеток більше не треба. Достатньо тих, які є». Так він застеріг побратимів, що на них вийшли співробітники КДБ. Після цього підпільний журнал зупинив видання.
Журналістам «Преспоінт» вдалося поспілкуватися з представником хорунжої служби та дізнатися чому саме зараз варто вивчати досвід спротиву минулих років.
– Ви презентуєте лекцію «Люди Незалежності». З чого для вас почалася ідея цієї лекції та чому, на вашу думку, про ці постаті важливо говорити саме зараз?
“Річ у тім, що ми, мені здається, недостатньо уважні до тих людей, які виносили ідею незалежності. І в той момент, коли було найближче до відновлення незалежності, вклали свій час, свої кар’єри, свої зусилля, свою кров віддали на це. Тому це така, ніби, ініціатива вдячності.
Ми читаємо цю лекцію у військових колективах корпусу «Хартія». Ну, і плюс, час від часу в різних цивільних аудиторіях, щоб люди пам’ятали про цих людей, про жінок і чоловіків, які боролися за свободу”.
– Ви не заперечуєте той факт, що треба було працювати з архівами. Чи були у процесі підготовки лекції постаті або історії, які вас особливо зацікавили?
“Дуже багато вражаючих історій. Тобто тут перераховувати на пальцях однієї руки точно і часу, і можливостей не вистачить. Ці люди цікаві тим, що вони різні.
І я намагаюся раз в цій лекції пояснити, що людей, які боролися за незалежність, не можна і неправильно зводити в одні колони, що вони всі були об’єднані тільки однією ідеєю. Хтось хотів будувати так державу, хтось з іншої перспективи, хтось був лівий, хтось був правий, хтось був віруючий, хтось був невіруючий. Тобто це були люди зі своїми індивідуальними особливостями.
І деякі об’єднувалися в групи, наприклад, Гельсінську групу або інші. А інші були одинаками, які йшли на свободу і часто розбивалися об стіну. Тому підготовка таких лекцій – це завжди переживання разом з героями їхнього досвіду.
І головне, що, я сподіваюся, наші глядачі, вінничани в даному випадку, будуть це теж відчувати, що це їх теж стосується. Вони теж могли б бути на місці цих людей”.
– Таке питання. Що, на вашу думку, найважливіше донести молоді під час таких відкритих заходів?
“Два прості послання. По-перше, боротьба за державність – це не тільки 100 років тому, це сьогодні. В цю секунду йде боротьба за виживання, за державу. Тому молодь має брати в цьому участь.
Чи у вигляді військової служби, чи у вигляді волонтерства. У різних форматах треба працювати на збереження і перемогу цієї держави. І другий момент – це теж про вдячність, що наше життя, наша свобода, наше право на вільне слово, воно забезпечується пожертвою цих людей, про яких ми мало знаємо.
Тому, відповідно, треба знати про минуле і бути активними сьогодні”.
– Я правильно розумію, що історію нашої незалежності найкраще зрозуміти через шлях і життєпис цих діячів?
“Без сумнівів. І знайти своє місце в цьому. Тому що це не просто так, от я подивився, ну так, Шухевич був крутий, або Бандера був крутий, або Стус був крутий.
Але тоді, коли вони були крутими, їм було 20 років. Перший раз. Тобто вони не чекали стати старими, достойними членами суспільства, а потім вкласти в Україну свою інвестицію.
Вони це робили з юності, з пласту, з різних середовищ: спортивних, культурологічних”.
– Як ви вважаєте, чи припускалися українські медіа з 1991 помилок у висвітленні цієї теми, внаслідок чого молодь недостатньо обізнана з національними героями?
“Я не думаю, що треба робити винними медіа. Тому що медіа – це дзеркало суспільства. Якщо людям не цікаво, то вони жодною платформою не будуть зацікавлені.
У Києві, Вінниці, Львові, Донецьку були крамниці з українською літературою. Вони ніколи не були повними людей, бо люди споживали щось не те. Були фільми, були передачі, були написані тисячі статей, були зроблені сотні публічних чи тисячі публічних подій.
Тобто сказати, що молода людина могла вирости і не зачепитися, за це не можна. Просто було питання особистого бажання. Якщо людина хотіла брати участь у цих процесах, то вона приєднувалася.
А де хтось сидів на дивані і розмірковував, що колись будуть кращі часи. Я якраз на стороні тих, хто діяли і діють сьогодні”.
– Який головний урок від «людей незалежності» має винести кожен з нас?
“По-перше, мені здається, що треба знати про тих людей, на плечах яких ми стоїмо. Тобто, подячність і шанування людей, які в найважчі часи для країни, коли була небезпека смерті, репресій, коли родини виселяли в Сибір, коли ти міг втратити кар’єру, ти готувався бути вчителем, але опинявся в таборі, наприклад. Твоє життя летіло в шкереберть, ти ніколи б не завів родини, просто відібрали найкращий час для цього.
Тобто, ми маємо шанувати цих людей, бо без них ми, очевидно, не були б такими, як ми є сьогодні, як суспільство. Але індивідуально, тобто, людям треба просто призвичатися, постійно здобувати нові знання. Тому що і старші люди, і молоді страждають, вони ніби набрали там якийсь набір імен, книжок, вражень, і вони зупиняються, починають дивитися там тупі рилси, або там тупі тіктоки і на цьому зупиняються.
Тоді, як подібні лекції, мені здається, стимулюють думати, «слухайте, а я не знав нічого про такого чоловіка, не знав нічого про цей рух, про цю організацію». Якщо люди відкриють очі і про це дізнаються, це, мені здається, вже буде великим вау-ефектом. Тому що людина, яка знає багато, то вона набагато краще розуміє виклики сьогоднішні.
Коли ти знаєш про те, як складно було в добу Української революції будувати, відроджувати державу, ти починаєш розуміти, що президенту, прем’єру, головкому, керівникам адміністрації дуже важко насправді щось зробити, тому що є багато речей, про які ми навіть не здогадуємося, їм треба вирішувати. А от тоді ми критикуємо, а от Петлюра щось не зробив, а от Бандера щось не зробив, а от Зеленський чи Порошенко щось не зробив. Тільки тому, що ми просто не до кінця розуміємо, наскільки важкі умови часто є для творення політики, для прийняття рішень, які нам потрібні.
Тому, чим більше знаєш історії, тим краще ти розумієш навіть сьогоднішнє. Оце важливо. Воно не лінійне, тобто це не означає, що люди мають прям завтра стати шанувальниками влади, це зовсім не потрібно.
Потрібно просто розуміти, що творення держави – це і твоя відповідальність. Бо ці люди були відповідальними, вони могли цього не робити, спокійно собі жити в Радянському Союзі і дожити навіть до незалежності, яку за них хтось би зробив, але вони особисто це робили. Тому зараз можна чекати, коли прийде перемога, а можна включитися в перемогу, боротися за перемогу, або з зброєю в руках, або без зброї в руках, таких можливостей тисячі зараз”.
– Як ви думаєте, що б сказали ці люди нам сьогодні, якщо б були живі?
“В лекції присутні імена півсотні людей, це дуже різні люди. Вони не говорили одним голосом, вони говорили кожен своїм особистим голосом. Мені здається, вони своїм життям показали, що були небайдужими до того, що відбувалося.
Тобто вони могли чекати на щось, а могли впливати, тобто діяти. Чи вони помилялися, напевно, так. Чи вони десь вигравали і показували дорогу, теж так.
І тому треба просто знати, чим для нас славний Чорновіл, чим для нас славний Хмара, чому ми маємо пам’ятати Стуса, чому ми маємо пам’ятати братів Горенів і так далі. Бо це дуже різні люди. І чим більше ми про них знаємо, тим більше і краще ми будемо розуміти самих себе.
Чому ми або наші батьки, наприклад, чогось не зробили. Хтось боявся, хтось просто не знав про це. Це ж теж урок.
Для того, щоб впливати на події, треба знати про те, що відбувається. Це ілюзія, що ти подивишся 10 тіктоків і розумієш, як працює влада. Це брехня, так воно не працює.
А ці люди показували, що вони розвивалися, читали. Навіть в тюрмах, в таборах передплачували книжки і вчили іноземні мови, вивчали певні дисципліни. Це приклад того, що саморозвиток ніколи не закінчиться.
Кожен – як демократ, так і націоналіст – важливий, бо особистим прикладом показав, що незважаючи на комфорт, за Україну треба працювати, засукавши рукави”.
