26-річний ветеран, артилерист 37-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ, а нині — водій навантажувача на підприємстві МХП Олександр Постернак — втілення незламності, сили волі, внутрішньої мотивації та непохитного оптимізму.
Його історія надихає не здаватися, підкорювати нові вершини — і обов’язково з усмішкою.
«Я на війні завжди був дуже серйозним оптимістом! І зараз такий, — ділиться Олександр Постернак. — Головне — засівати в голові правильні думки, постійно міркувати про власний розвиток, вдосконалення своїх найкращих навичок. І ще раз наголошу: тільки хороші думки! Все починається саме з них!»
До лав ЗСУ став у 24 роки
Олександр Постернак родом із смт Тростянець Вінницької області. За освітою — механізатор: закінчив Ладижинський коледж, а навчання у Вінницькому національному аграрному університеті поєднував із роботою в МХП. З 2022 року він працює водієм навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики.
Хоча за віком ще не підлягав мобілізації, на захист України Олександр пішов у 24 роки. Каже, що тоді багато друзів уже були у війську, тож і він відчував себе готовим.
У 2023 році, після місяця навчання у Великобританії під керівництвом новозеландських інструкторів (пришвидшена базова військова підготовка), його направили до 37-ї окремої бригади морської піхоти — спочатку водієм-електриком. Згодом він перевівся до друга в батарею на посаду майстра-номера обслуги.
«Як у народі кажуть: «заряджаючий». Моя робота полягала в тому, щоб заряджати снаряд і стріляти по ворогу, — розповідає Олександр. — Розуміючи, що на війні може трапитися будь-що і потрібно підміняти один одного, побратими навчили мене також на навідника, командира гармати, «мехвода» — водія гармати. А закінчив я службу неофіційно командиром вогневої групи».
Позивний «Постернау» Олександр отримав саме на позиції, коли вперше став командиром гармати.
«У нас були хлопці із Західної України, які завжди закінчували слова на свій манер: «з тобоу», «зі мноу», «двіста». Того дня я чергував на рації. Коли треба було вийти на зв’язок зі мною, мій найкращий друг і побратим, щоб не називати прізвище Постернак, сказав «Постернау». Так і прижився позивний, — усміхаючись, згадує Олександр.
Сила побратимства, чітка самоорганізація та дисципліна, суворий сухий закон, відсутність шкідливих звичок, фізичні навантаження як найкраща розрядка від стресу, гумор, позитивне налаштування, теплі спогади про дім, шкільні роки та улюблений футбол — саме це додавало сил в артилерійських буднях.
Особливе місце в цих спогадах посідає ніж, який батько Олександра власноруч виготовив.
«Тато колись працював на заводі в Києві й вирізав той ніж із диска для різання бетону, — розповідає ветеран. — Ще в часи АТО з цим ножем служив у піхоті мій дядько, потім — батько в артилерії, а згодом він дістався мені. Дуже надійний ніж! Не ламався, не тупився — ми ним усе відкривали. Він рятував у будь-яких ситуаціях. На жаль, під час одного обстрілу уламок його зламав. Я тоді дуже засмутився — ніж уже став частиною мене, постійно був зі мною. Але відправив його батькові, який має справді золоті руки. І тато зробив точну копію, тільки з іншого металу».
Ця історія — лише частина великого шляху Олександра Постернака, який після поранення не лише повернувся до цивільного життя, а й почав здобувати спортивні перемоги, надихаючи інших ветеранів на нові досягнення.
