Базовий закон демократії полягає у тому, що влада належить тій політичній силі, представники якої були обрані на чесних виборах.
І в цьому сенсі монобільшість “Слуги народу” має усі права і повноваження як диктувати свою волю у Верховній Раді, так і впливати на виконавчі органи влади.
Проблема у тому, що монополія завжди заважає — і розвитку суспільства, і розвитку бізнесу. Тим більше, що парламентська монополія може дозволити собі керуватися не чіткими правилами гри, а ситуативними забаганками та не завжди зрозумілими суспільству особистими інтересами ключових гравців команди, яких, на відміну від нардепів, ніхто не обирав. Згадаємо ситуацію зі зривом спецоперації з “вагнерівцями” — це як раз з того розряду.
Перевага коаліції, чи навіть системи стримувань і противаг — це взаємний контроль у відповідності до стратегічних інтересів України, а не тактичних кроків, доцільність яких далеко не очевидною. Максимум, на що спроможний пересічний (хоча де такі є) нардеп — це грюкнути дверима й вийти з монобільшості. Причому — з ризиком позбутися мандату.
А тепер припустимо собі небезпеку реалізації зовсім небезпечного сценарію, коли ОП вирішить зробити “щось”. Що категорично буде відкинуто громадянським суспільством. А монобільшість просто промовчить. Знову доведеться “вмикати” вулицю, як останній механізм тиску на владу, з усіма потенційними ризиками лише поглибити кризову ситуацію, а не вийти з неї?
Монополія — це завжди ризик і небезпека, адже перед монополістом виникає спокуса одержання надприбутків. Що ми, наприклад, бачимо в енергетичній галузі та сфері комунальних тарифів. І, за великим рахунком, запобіжником у такій ситуації мав би бути Антимонопольний комітет. Але не з тими урізаними функціями та незрозумілою політикою керівництва. А з тією рішучістю, з якою антимонопольні підрозділи діють у Євросоюзі. Якщо навіть такі гіганти, як Google, Intel та Apple порушують європейське законодавство, то їх штрафують та змушують діяти за загальними правилами. Хоча хто буде заперечувати домінування того ж Google та ІТ-ринку?
У мініатюрному варіанті всю шкоду від політичної монополії можна побачити на прикладі Вінницької області. Тут також є беззаперечний переможець останніх місцевих виборів. Тут також розставлені “свої” фігури на ключові посади в структурі обласної влади, більшість “своїх” же людей очолюють ОТГ. І, відповідно, ті самі, а може й глибші проблеми переслідують й місцеву політичну систему.
Відсутність планування та довгострокової стратегії, роздуті штати виконавчих апаратів (простий факт — замість двох заступників голови облради було обрано чотирьох, попри всі зауваження депутатів, що таке рішення є доволі сумнівним), дефіцит контролю з боку громадськості, як сумарний наслідок — хронічні проблеми в ОТГ, які більшою мірою намагаються замовчати.
Є вихід з такої ситуації як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях? Припустимо, що перший крок має бути здійснений шляхом надання реальних (закріплених у законі), а не декларативних прав парламентській опозиції. Перш за все — у питанні закріпленні можливості для опозиціонерів очолювати контролюючі структури.
Другий крок — у наданні місцевій опозиції, спільно з громадянським суспільством важелів впливу на діяльність префектів (якщо такий інститут колись буде створено).
В іншому випадку ми отримуємо ще один політичний цикл на 4-5 років, коли для ЗМІ буде надано один порядок денний роботи Верховної Ради, а для “внутрішнього споживання” буде зовсім інший — з “договорняками” і перерозподілом безконтрольних “схем” і “потоків”. А також — консервацію ситуації на регіональному рівні, де недоброчесні місцеві еліти просто ще раз перерозкладуть пасьянси, на крайній випадок змінять партійну вивіску.
І повірте, у стратегічному сенсі краще Україні від такого перерозподілу крісел не стане.
Голова «Партії Вінничан», директор Центру суспільно-політичного моніторингу «Вектор» Микола Філонов, спеціально для видання Vinnytsia Press Point
Фото: сайт «Вежа»
