Остання крихта хліба, голодне бурчання в животі й подих смерті на вулиці — про все це Ганна Патлатюк тремтячою рукою писала через десятиліття після трагедії. У Вінницькому обласному архіві зберігається її лист від 22 листопада 1989 року. Жінка жила в селі Лісове (тоді Барського, а нині Жмеринського району). У цьому документі вона описує жахіття, які пережила її громада під час штучного мора.
Автор: Дар’я Берт
Ні крихти хліба
У ті роки в Лісовому ще було чимало людей, у чиїй пам’яті назавжди закарбувався Голодомор.
«Люди з’їли все, що було, — їстівне і неїстівне. Їли бур’яни, збирали в лісі лаврики, котів і собак. Врешті людина їла людину», — пише Ганна.
Вона згадує активістів та спеціальні комісії, які забирали в селян останню їжу. Бувало, силоміць роззували людей і босими виставляли на зимовий мороз. Селяни змушені були вимінювати цінності на кілограми зерна. Після цього їм залишалося лише помирати з голоду.
Мати Ганни варила великий казан супу з бурячиння, кидала туди трохи пшона й розносила по черпаку знесиленим сусідам. Дівчина Варвара щодня приходила до їхньої хати, аби хоч щось з’їсти. Вона була настільки виснажена, що її ноги сильно пухли, шкіра тріскалася й звідти витікала рідина.
Найстрашніше під час голоду
Ганна описує моторошний випадок, коли у 1933 році вона сама — тоді семирічна дівчинка — ледь не стала жертвою людоїдів.
До хати зайшла односельчанка Марія й посадила дівчинку собі на коліна. Жінка попросила в матері, щоб Ганна наступного дня принесла їй квасу на борщ, обіцяючи за це подарувати червону стрічку й гребінець. Мати запропонувала натомість послати старшу доньку Марійку, бо боялася, що менша загубиться дорогою. Проте Марійка на той час сильно схудла, тому односельчанка наполягала саме на Ганні. Насторожившись, мати не відпустила жодну з доньок.
Довго Марія виглядала дівчинку, аж поки не заманила до себе семирічного хлопчика Грицька. Його вбили, порізали, зварили й з’їли. Ганна у листі називає імена вбивць: Сидір Шевчук забив дитину обухом сокири, а дві жінки — Тетяна Огородник і Марія (прізвища останньої дівчина не пам’ятала) — розділили та зварили тіло. Та сама Тетяна Огородник разом зі старшими дітьми згодом з’їла й своє новонароджене немовля.
«Думаю, несолодко було матері їсти свою дитину. Змусив голод», — з сумом додає Ганна.
Голодне село
Щодня в Лісовому від голоду помирало від 20 до 30 людей. Тіла, замотані в ганчір’я чи мішки, збирали по хатах і ховали в братських могилах. За словами Ганни, у 1933 році вимерло майже пів села. Напівзруйновані хати довгі роки стояли пустками, а сільські діти обходили їх стороною.
В одному з дворів від голоду померли мати й п’ятеро дітей — залишилися лише батько та старша донька. Ганна Патлатюк стверджує: Голодомор 1932–1933 років забрав із Лісового більше життів, ніж Друга світова війна.
Злочин Сталіна
Жінка пригадує новину про смерть Сталіна в 1953 році. Для багатьох заляканих людей це сприймалося майже як кінець світу.
«Хочеться знати, про що думав у той час Сталін зі своєю свитою. Чи їли травку його діти — Яків, Василь і Світлана? Не плакала його дружина, як мої сусіди, у яких за один тиждень вимерло з однієї хати восьмеро дітей, зокрема мати й батько», — ставить болюче запитання Ганна Патлатюк.
Повернення пам’яті
Свій лист жінка написала в 1989 році — саме тоді в Україні вголос заговорили про штучний голод. Розкривати правду про геноцид почали українці в США: напередодні 50-х роковин вони створили Крайовий комітет вшанування жертв геноциду 1932–1933 років. 12 жовтня 1984 року президент США Рональд Рейган підписав законопроєкт про створення спеціальної Комісії з розслідування голоду в Україні, яка активно розгорнула роботу з 1985 року.
Реагуючи на це, у 1986 році ЦК КПУ створив власну комісію на чолі з академіком АН УРСР А. Шлепаковим із завданням «викрити фальсифікації українських буржуазних националістів». Однак, діставшись до архівних документів, українські науковці були шоковані масштабом трагедії. 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у своїй промові вперше офіційно, хоч і досить обережно, згадав про ті події.
1991 рік: Вийшов фільм Олеся Янчука «Голод-33» — перша та найболючіша художня стрічка про цю трагедію.
1993 рік: На 60-ті роковини в Україні вперше на державному рівні вшанували жертв Голодомору та видали книгу Олеся Волі «Мор».
1998 рік: Указом Президента Леоніда Кучми останню суботу листопада було оголошено Днем пам’яті жертв Голодомору.
2006 рік: Українське законодавство офіційно визнало Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.
