Марія Михайлівна Кучерява народилася 24 квітня 1925 року — цієї весни бабуся зустрічає свій 101-й рік. Її обличчя вкрите глибокими зморшками, а за плечима — ціла епоха: мудрість прожитих літ, неймовірні життєві історії та спогади про жахи, які чинила з людьми радянська влада.
Автор: Дар’я Берт
Своє дитинство Марія провела в селі Пологи Теплицького району Вінницької області. Тоді воно належало до Гайсинського повіту величезної Подільської губернії. Марія була середньою дитиною в родині, мала двох сестер. Її батьки були звичайними селянами-трудівниками.
«Тяжке дитинство нам дісталось, — згадує Марія Михайлівна. — Наша рідненька матуся дуже рано пішла від нас, ми залишилися сиротами. Вона померла від хвороби невдовзі після Голодомору. Не знаю, як ми змогли його пережити, що нас врятувало?»
Мішечок зерна ціною в життя
З 1932–1933 років у пам’яті Марії закарбувалися жахливі, зовсім не дитячі спогади про сусідів, які від голоду втрачали людську подобу. Ті, хто зберігав здоровий глузд, виживали на бур’янах: їли кропиву, лободу, бурячиння, пекли млинці з цвіту акації. Вціліли лише завдяки Господу.
Бабуся пригадує, як одного разу мати принесла їм, трьом голодним дівчаткам, маленький шматочок чогось «смачного». То була жаба — під час Голодомору їх часто ловили, щоб хоч якось вижити. Рятувало родину й те, що в господарстві були жорна: на них таємно мололи зерно, щоб зварити бодай якусь юшку.
У маленької Марії в 1933-му році пухли від голоду ноги, дівчинка майже не могла ходити. Намагаючись врятувати дітей, батько Михайло закопав у землю мішечок зерна. Коли прийшли «червоні мітли» з обшуком, чоловіка не було вдома — це його й врятувало. Мішечок, на який покладали всі надії і через який батько ризикував життям, таки знайшли. Односельці встигли попередити Михайла, і йому довелося довго переховуватися. Навіть родина тоді не знала, де він.
«Це істина, це правда, я бачила все на власні очі. Зараз думаю: що мене загартувало? Як я змогла пережити стільки лиха, стільки голоду? Зустріла вже другу війну на своєму віку… Мабуть, Господь недарма відвів мені стільки років», — дивується Марія Михайлівна.
Вода була вище вікон, а горе — ще вище
У рідних Пологах родина прожила недовго. Після Голодомору хата, що стояла на околиці біля низини, постраждала від повені. Та зима була надзвичайно сніжною, і з приходом тепла оселю затопило.
«Вода стояла вище вікон, — пригадує бабуся. — Все майно і господарство пропало, тільки корову вдалося врятувати».
Батько Марії був ковалем. Залишившись без даху над головою, він вирушив на пошуки роботи. Родина мандрувала різними селами, долаючи чималі відстані, аж поки перед початком Другої світової війни не повернулася до хати Михайлової матері. Згодом переїхали в Огівку Гайсинського району, де якраз шукали коваля. Саме там одинадцятирічна Марія втратила маму.
Батько залишився вдівцем із трьома дітьми. В хаті панували страшні злидні — маму не було навіть у чому поховати. Згодом Михайло одружився вдруге. Його новій обраниці було лише 24 роки, хоча на той час її вже вважали «старою дівою». Вона стала дітям мачехою, але доброю помічницею в ті тяжкі часи.
Минуло чотири роки, у родині з’явилося немовля. А коли дитині було всього чотири дні, наче грім серед ясного неба — друга світова. Батька забрали на фронт, згодом він потрапив у полон. Проте гордий характер не дав Михайлові змиритися: він втік і переховувався в рідному селі. Коли ж Червона армія вибила нацистів, він знову повернувся на поле бою.
Післявоєнне життя
У 1945 році нарешті затихли гармати. Мирне життя почало повільно відновлювати зруйновану країну. 20-річна Марія вступила до зоотехнічного технікуму неподалік Теплика. Після навчання дівчину направили працювати в село Кропивна на Хмельниччині.
Саме там, на фермі, зустріла свого майбутнього чоловіка. Марія познайомилася з Олександром. Їхньому союзу посприяв майбутній свекор, Созон Якимович, та й молоді припали до серця одне одному. У 1951 році вони зіграли весілля і прожили в парі майже 50 років, виховавши двох доньок.
Олександр, як і весь народ того часу, мав нелегку долю. Під час війни нацисти намагалися вивезти його до Німеччини. Він разом із чотирма односельцями вистрибнув із вагона поїзда на ходу. Хлопці змогли повернутися додому і довго переховувалися від ворога в рідних краях.
Життя після війни залишалося суворим. Простенька сукня, у якій Марія виходила заміж, збереглася й донині. Навіть туфлі на весілля довелося позичати в подруги, бо не було що взути. Жінка згадує, як важко було купити одяг навіть для дітей.
Закарбувався в пам’яті й випадок з першої роботи. Транспорту в селах тоді майже не було. Одного разу Марію викликали на нараду в районний центр. Повертатися довелося пізно вночі. Частину шляху проїхала автобусом, а далі — пішки через зимове поле. Темрява була такою, що жінка збилася зі шляху. Побачивши в полі купу соломи та будку охоронців, вона змушена була там переночувати, а додому дісталася вже вранці.
Все переборола Марія Михайлівна. Певний час вона навіть була районним депутатом, доньки виросли і знайшли свій шлях у житті. Вже кілька десятиліть жінка проживає в місті Бар — саме тут вона зустрічає свою поважну і мудру старість.
