Розстріл за розкладом: трагедія Іделя Штейнберга та «конвеєр» НКВС у Вінниці
У 1937–1938 роках, під час Великого терору в Україні, було засуджено майже 200 000 людей. Більшість із них — розстріляні. У Державному архіві Вінницької області під грифом «секретно» десятиліттями зберігалася справа Штейнберга Іделя Абрамовича — завідувача оргвідділу Вінницького облвиконкому, чиє життя обірвала радянська куля. Журналістка Vinnytsia Press Point дослідила архівні документи, щоб відновити хроніку цього вбивства.
Автор: Дар’я Берт
З партквитком — до розстрільної ями
Ідель Штейнберг народився 30 червня 1903 року в селі Ворошилівка Тиврівського району. Кар’єра складалася успішно: член компартії з 1927 року, відповідальна посада в Облвиконкомі, квартира в центрі Вінниці на вулиці 9 січня (нині — Миколи Оводова). Вдома на нього чекали стара матір, дружина Ганна та двоє маленьких синів — 7-річний Абрам та 3-річний Григорій.
Все змінилося 5 серпня 1937 року. Того дня вийшла постанова про тримання Штейнберга під вартою. Звинувачення стандартне для тих часів — «контрреволюційна діяльність» (стаття 54, ч. 7 та 11 КК УРСР). Його призначили учасником «підпільної організації правих», що нібито готувала повалення радянської влади.
«Конвеєр» зізнань
Слідство тривало три місяці. Оперуповноважений Микитянський стверджував, що Штейнберг «особисто займався шкідництвом у галузі радянського будівництва».
Система працювала за принципом доміно: один заарештований під тортурами називав прізвища колег, і коло замикалося. Проти Штейнберга свідчили його керівники та соратники: голова Облвиконкому Олексій Трилісський, Володимир Піонтковський, Іван Литвинов. Згодом усі вони також будуть розстріляні.
У листопаді 1937-го Штейнберг «визнав» провину. Він погодився зі звинуваченнями у шкідництві, але до останнього заперечував терористичні погляди. Це не допомогло.
Трагічний фінал: Київ, 27 грудня
26 грудня 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР у закритому режимі — без захисту та свідків — винесла вирок: розстріл із конфіскацією майна. Штейнберг благав замінити страту на найважчу фізичну працю, обіцяючи «спокутувати провину».
Вже наступного дня, 27 грудня, вирок виконали в Києві.
Доля сім’ї: вісім років таборів і сирітство
Радянська влада не зупинилася на вбивстві голови родини. 5 лютого 1938 року дружину «ворога народу» Ганну Штейнберг засудили до 8 років таборів. Останній слід її життя — заява про помилування від 1940 року. Далі — невідомість і, ймовірно, смерть у табірних бараках.
Двоє маленьких дітей залишилися круглими сиротами. Їх виховували бабусі, одна з яких загинула під час нацистської окупації Вінниці. Молодший син Григорій помер передчасно, і лише старший Абрам дочекався правди про батьків.
Як працювала машина смерті?
Перегляд справи у 1956 році виявив жахливу правду про методи роботи вінницького УНКВС. Свідчення здобувалися побиттями. Слідчі практикували групові допити: 7–8 ув’язнених заводили в кабінет і змушували дивитися, як катують одного з них.
Архівні документи описують кабінет №51, вікна якого навіть вдень були завішані шторами. Один із працівників згадував, як заарештований вийшов звідти, сів на стілець, і той став мокрим від крові. Протоколи допитів часто писалися без присутності в’язнів, а машиністки вносили в них правки, що докорінно змінювали зміст свідчень.
Бумеранг і реабілітація
Справедливість, хоч і запізніла, наздогнала і катів. Начальник УНКВС Вінниччини Ігнат Морозов, який підписував висновок у справі Штейнберга, був розстріляний уже наступного, 1938 року.
Лише у 1957 році, після звернення сина Абрама до прокуратури, Іделя Штейнберга було реабілітовано. Через рік реабілітували і його дружину. Син отримав 7456 рублів компенсації за конфісковане майно — ціну двох життів і зруйнованого дитинства.
Справа Штейнберга — це не просто папір в архіві. Це нагадування про ціну людського життя в умовах тоталітарного режиму, де одне сфабриковане звинувачення могло знищити цілу родину.
Система, що пожирає своїх творців
Історія Іделя Штейнберга є класичним прикладом того, як радянська влада з особливим цинізмом нищила тих, хто був її «кістяком» та поплічником. Ідель Абрамович не був випадковою людиною — він був переконаним комуністом, партійцем із десятирічним стажем, який займав високу посаду в окупаційній адміністрації та, згідно з документами, брав участь у реалізації радянської політики на Вінниччині.
Проте для сталінської машини репресій вірність ідеології не була індульгенцією. Навпаки, чиновники та посадовці часто ставали першочерговими жертвами: тоталітарний режим потребував постійного оновлення страхом і регулярних «чисток» серед власних лав, аби ніхто не міг почуватися в безпеці чи накопичити надмірний вплив.
Трагедія Штейнберга ілюструє безжальну логіку системи: ті, хто вчора допомагав утверджувати цей режим, сьогодні самі опинялися в кабінеті №51. Радянська влада охоче утилізувала своїх поплічників, перетворюючи їх із суб’єктів репресій на об’єкти розстрільних списків. Цей внутрішній канібалізм системи призвів до того, що під одну стіну ставали і ті, хто фабрикував справи, і ті, хто за ними йшов, — часто з різницею лише в кілька місяців.
