Автор: Дар’я Берт
Майже в самому кінці села Чемериси-Барські Жмеринського району стоїть старенька доглянута хатинка. Здалеку, може, й не видно та під шифером і досі виглядає солом’яна стріха. За словами хазяйки Юлії Ружанської, хаті вже близько ста років. Прадід жінки Станіслав Мандигра придбав її в 1920-х роках. Невелика була родина в чоловіка, жінка Олена й троє дітей, жили в достатку, та лихоліття того часу всеодно дихали родині в спину. В часи голодомору Олена змушена була годувати сім’ю хлібом із дерті, зерна, яким годують худобу. Їжу й худобу відбирали не лише комуністи, але й німці під час Другої світової війни.
Зі свого дитинства Юля пам’ятає тільки прадіда Станіслава, прабабуся померла раніше. Жінка розповідає, що дід мав сильний голос, гарно співав і часто розважав її піснями в дитинстві. В Юлиного батька залишились записи його співу. Дідусь завжди вчив своїх дітей та онуків бути людьми. В прадідовій хаті вся велика родина любила збиратись на свята, Юлин батько створив касету з записом одного зі святкувань.
Нове життя хати
Юлія Ружанська проживає в прадідовій хаті з 2007 року, відколи вийшла заміж за свого нинішнього чоловіка Віталія Рудого. Подружжя планувало будувати новий будинок, але закінчити будівництво їм так і не вдалося, не закінчена будівля зараз служить родині коморою. Після смерті Станіслава Мандигри хата більше десяти років стояла пусткою, за цей час подвір’я сильно заросло, а дах колишнього помешкання почав сильно протікати й, через вологу, утворилась величезна діра. Юля та Віталій реставрували його й стали тут жити. Зараз, на горищі хати навіть проживають сови.
Я хочу жити в цій хаті, – каже жінка, – мені тут добре, тут жили хороші люди – мої рідні. Для мене це родинна пам’ять, мені приємно, що я зберігаю цю хату.
За словами покійної Юлиної бабусі Ніни, їхня хата найбільша в Чемерисах. Зараз в ній є п’ять кімнат, оформлених, правда, в сучасному стилі, хата опалюється дровами. Через те, що вона збудована з глини, на кухні стоїть газовий балон, а всі зручності – на вулиці. Кожного року мазанку потрібно перемащувати.
Трагедії нашого часу
Закінчити ремонт помешкання парі не вдалося й досі, бо ще в 2015-му році Віталій добровольцем пішов на фронт. Чоловік воює й досі, а Юля чекає його вдома.
Моя бабуся Ніна пам’ятала Другу світову й усе казала: «не дай Бог війну пережити», а я зараз чекаю свого чоловіка з фронту, – ділиться Юля, – він приїжджає ненадовго, бувало, що й цілий рік не повертався.
Із пекла війни, з Краматорщини Віталій привіз Юлії рябе кошеня, воно разом з іншими котами, грається на подвір’ї.
На одній зі стін в хаті висять чоловікові бойові нагороди, а поряд з ними – старі, бабині з дідом фотографії.
