18 липня, в стінах Києво-Печерської лаври презентували унікальний мистецький проєкт «Молитва за Україну», створений за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України, громадських організацій «In the heart with Ukraine» та «Кращий художник».
Проєкт об’єднав митців 23 митців з 12 міст України, які, попри жахіття війни, продовжують творити та нести світові меседж про незламність українського духу.
Кожна з 40 картин, представлених на виставці, несе в собі глибокий патріотичний зміст. Твори відображають реалії нашого часу, водночас підкреслюють непохитну віру в краще майбутнє.
Центральна тема проєкту – образ «Української мадонни», оточеної найважливішими історичними та мистецькими артефактами різних регіонів України. Цей образ уособлює не лише Божу Матір, але й усіх українських жінок-матерів, які вірять у Бога, перемогу та свою націю.
Відкрив виставку виконуючий обов’язки міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв:
«Кожен художник сьогодні прагне відобразити свої емоції у контексті війни. Навіть вже в нашому постійному спілкуванні з’явився термін «мистецтво війни». Але мені дуже хочеться, щоб з часом цей термін перетворився на «мистецтво перемоги». Адже історія свідчить про те, що війни закінчується. А переможці обов’язково приносять нові, зокрема й творчі та мистецькі рішення, які збагачують світову культуру», – зазначив т. в. о. Міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв.
«Я хотів би подякувати всім, хто підтримує зусилля щодо створення шедеврів. Я хотів би подякувати всім, хто допомагає реалізовувати такі проєкти. Але сьогодні я найбільше хотів би подякувати тим, хто є в цьому залі. Це наші захисники із запорізького напряму, представники 117-ї бригади. Слава Україні!» – сказав Генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максим Остапенко.
У відкритті виставки взяли участь українські Воїни, митці, урядовці, посли та дипломати, народні депутати України, зокрема парламентарка від Вінниччини Лариса Білозір, колишній мер Вінниці, голова ОДА та народний депутат Олександр Домбровський та інші поважні та відомі люди.
“Молитва за Україну” – це заклик до дії, до єднання заради спільної мети. Це нагадування про те, що кожен з нас може зробити свій внесок у перемогу, творити, підтримувати воїнів, допомагати постраждалим.
Об’єднавшись, ми здолаємо будь-які виклики, адже в наших жилах ллється кров незламних предків, а серця б’ються в унісон з биттям серця України”, – прокоментував подію народний художник Володимир Козюк.
Виставка триватиме до 25 серпня 2024 року.
Проєкт реалізовано за підтримки Міністерство культури та інформаційної політики України та інформаційної політики України.
Співорганізаторами проєкту виступили:
✔️Національний заповідник Києво-Печерська лавра
✔️Національний музей народної архітектури та побуту України,
✔️У серці з Україною/In the heart with UkraineГО «У серці з Україною»,
✔️Громадська організація «Кращий художник»ГО «Кращий художник».
Організатори проєкту:
Автор ідеї та організатор – Володимир Козюк , народний художник України.
Кураторка проєкту – Оксана Старак-Повякель , мистецтвознавиця, заслужена працівниця культури України, генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України.
Меценат проєкту – Олександр Свіщов, заступник президента громадської організації «In the heart with Ukraine».
Керівник проєкту – Юрій Котик, президент громадської організації «In the heart with Ukraine».
Науковий керівник – Віктор Косаківський, кандидат історичних наук, музеєзнавець, етнограф, мистецтвознавець, фольклорист, археолог, народний майстер, педагог.
Адміністратор проєкту – Остап Ковальчук, заслужений діяч мистецтв України.
Медіапідтримка – Микола Філонов
Опрацювання матеріалів – Ганна Макаренко
Перекладач – Володимир Козюк (молодший)
Автори творів: народний художник України Володимир Козюк (м. Вінниця), заслужений художник УкраїниОлександр Охапкін (м. Олександрія), заслужений художник України Іван Шишман (м. Ізмаїл), Анна Башликова (м. Харків), Валерий Шматько (м. Харків), Валерія Кузьменко (м. Одеса), Віктор Чепинець (м. Хуст), Владислав Задворський (м. Ірпінь), Володимир Семчук (м. Івано-Франківськ), Євген Піскунов (м. Київ), Євгенія Божко (м. Одеса), Злата Шишман (м. Ізмаїл), Каріна Волошко (м. Харків), Катерина Білетіна (м. Херсон), Максим Малильо (м. Київ), Марія Полякова (м. Київ), Неллі Кірман (міста Донецьк, Харків, Олександрівка), Олександр Брітцев (міста Донецьк, Харків, Олександрівка), Олександр Назаренко (м. Вінниця), Ольга Козюк
(м. Вінниця), Ольга Тяжелова (м. Вознесенськ), Роман Дорчинець (м. Київ), Юлія Дідевич (м. Київ).
ФОТО РОБІТ:
«Хмельницька мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Хмельницька мадонна» Картина «Хмельницька мадонна» втілює складний і багатошаровий образ, що поєднує в собі глибокий символізм, емоційну напругу та історичну пам’ять. На передньому плані зображена молода жінка, яка тримає на руках дитину. Її обличчя виражає сум і втому, але разом з тим рішучість і віру. Вона одягнена в традиційний український одяг, що підкреслює її національну ідентичність та зв’язок з культурою предків. Образ жінки нагадує класичні іконописні зображення мадонни, але тут він набуває нового, сучасного значення. Ореол навколо голови героїні підсилює цей сакральний образ, перетворюючи її на символ не тільки материнства, але й святості, жертовності та незламності духу. Вона стоїть як втілення української матері, яка захищає і оберігає своїх дітей навіть у найважчих умовах. Дитина, що притискається до матері, є втіленням надії на майбутнє. Її обличчя виражає невинність і довіру, а також приховану тривогу. Цей образ нагадує про всіх дітей, які постраждали від війни, про їхню втрату безпечного дитинства, про їхню віру в те, що майбутнє буде кращим. На задньому плані ми бачимо зруйноване місто — Хмельницький. Руїни будівель, темне небо і дим підкреслюють масштаб руйнувань і трагедії, яка відбулася. Вони нагадують про численні атаки на місто, про втрати і біль, які зазнали його мешканці. Це тло контрастує з образом жінки і дитини, підкреслюючи їхню незламність і силу. Герб міста Хмельницький, розташований внизу картини, додає їй конкретного історичного і географічного контексту. Він нагадує про місто, яке, незважаючи на всі руйнування, зберігає свою гідність і пам’ять. Герб також служить символом єдності і солідарності, нагадуючи про спільну боротьбу українців за своє місто і свою країну. Картина «Хмельницька мадонна» є глибоко символічним твором, що втілює стійкість, віру і надію українського народу. Вона показує, що навіть у найтемніші часи є світло, яке не згасає. Це світло — у серцях матерів, які оберігають своїх дітей, у незламному дусі нації, яка бореться за своє майбутнє. Картина нагадує нам про те, що навіть у часи великих втрат і руйнувань, є місце для віри і надії, і що ці цінності ніколи не можуть бути знищені.
«Фастівська мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автор – Владислав Задворський (м.Ірпінь) «Фастівська мадонна» Картина «Фастівська мадонна» є вражаючим втіленням болю, стійкості та надії, що супроводжують український народ у ці важкі часи війни. Вона являє собою поєднання традиційного українського мистецтва з сучасною трагічною реальністю, що робить її глибоко емоційною та символічною. На передньому плані ми бачимо жінку з дитиною на руках, зображених у традиційному українському одязі. Їхні обличчя виражають сум і водночас силу та рішучість. Жінка тримає дитину близько до себе, ніби захищаючи її від жахів навколишнього світу. Її погляд спрямований прямо на глядача, передаючи глибину емоцій та викликаючи співчуття. Це погляд матері, яка втратила все, але продовжує вірити в краще майбутнє для своєї дитини та своєї країни. На задньому плані картини зображені руйнування, що залишилися після ракетних ударів. Палаючі будівлі та густий чорний дим символізують хаос і руйнування, принесені війною. Серед цих руїн стоїть велична церква, яка символізує духовну силу та надію на відродження. Вона є нагадуванням про те, що навіть серед найбільших руйнувань залишається місце для віри та молитви. Герб Фастова, зображений на картині, підкреслює конкретне місце подій і додає історичну глибину. Це зображення служить нагадуванням про те, що війна зачіпає не лише людей, але й історичні та культурні цінності, які потрібно берегти. Картина також передає історію міста Фастова, яке зазнало ракетних ударів, що завдали значної шкоди цивільній інфраструктурі та спричинили страждання його мешканцям. Образ жінки з дитиною в центрі картини символізує не лише конкретну людину, але й усіх тих, хто переживає ці випробування, хто змушений залишити свої домівки та шукати захисту та допомоги. «Фастівська мадонна» є символом незламності та сили українського народу, який продовжує боротися за свою свободу та незалежність, незважаючи на всі труднощі. Вона втілює надію на краще майбутнє, віру в перемогу та відродження. Ця картина нагадує нам про важливість збереження національної ідентичності, культури та віри навіть у найважчі часи. Коли ми дивимося на «Фастівську мадонну», ми відчуваємо всю глибину втрат і скорботи, але водночас і силу, яка веде вперед. Ця картина пронизує до глибини душі, викликаючи емоційний відгук у кожного глядача. Вона є символом надії та непохитної віри у майбутнє України.
«Ужгородська мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Ужгородська мадонна» Картина «Ужгородська мадонна» зворушливо зображує материнську любов і захист, які навіть у найскладніші часи залишаються незламними. На тлі західноукраїнського пейзажу, що символізує спокій і надію, ми бачимо молоду жінку, яка міцно тримає свою дитину. Її обличчя виражає печаль, тривогу, але водночас і силу, рішучість захищати свою дитину і свою землю. Закарпаття стало місцем прихистку для тисяч українців, які втекли від війни. Цей регіон, де відсутня комендантська година і російські ракети прилітали лише один раз, став символом спокою і сили. Ужгород, прийнявши тисячі переселенців, перетворився на місто, що об’єднує і надає підтримку усім, хто потребує захисту. Жінка на картині втілює всіх матерів, які, рятуючи своїх дітей, залишають домівки і шукають притулок у безпечніших місцях. Її образ символізує любов і захист, які вона дарує своїй дитині, незважаючи на всі труднощі і небезпеки. Теплі кольори її одягу контрастують із похмурим фоном, підкреслюючи надію, що навіть у темні часи залишається світло. Закарпаття стало справжнім волонтерським центром, де місцеві жителі допомагають переселенцям і біженцям. Волонтери шукають по всій Європі необхідну техніку та обладнання для українських героїв, збирають чай у Карпатських горах і відправляють його на фронт, доставляють фрукти пораненим бійцям у шпиталі, збирають та відправляють гуманітарну допомогу. Цей регіон дарує втомленим від ракетних атак українцям тимчасовий спокій, але щодня демонструє, яку ціну українці платять за ці миті тиші та безпеки. Втративши все, вони знаходять новий дім у Закарпатті, яке стало місцем, де кожен може знайти підтримку і відчути себе частиною великої родини. Картина «Ужгородська мадонна» відображає цю силу і незламність. Образ матері і дитини нагадує про те, що, попри всі втрати і біль, любов і надія завжди будуть існувати. Це полотно є символом всіх українських матерів, які, рятуючи своїх дітей, продовжують вірити у майбутнє і молитися за мир і справедливість. Це мистецтво, яке говорить про єдність, силу і надію, що живуть у серцях українців, навіть у найтемніші часи.
Тернопільська мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Тернопільська мадонна» Картина «Тернопільська мадонна» викликає неймовірно сильні емоції, відображаючи сучасні реалії війни, що постійно тривожить мирне населення України. На цьому полотні ми бачимо жінку з дитиною на руках, що стоїть серед руйнувань та хаосу, спричинених ракетними ударами. Вона символізує материнську любов, ніжність та силу духу, які ніколи не згасають, незважаючи на страшні випробування, що випали на її долю. Жінка зображена в традиційному українському вбранні, що підкреслює її зв’язок з рідною землею, культурою та історією. Її обличчя виражає печаль та скорботу, але також спокій та рішучість. Очі закриті, ніби вона занурена в молитву, просячи захисту для своєї дитини та всіх, хто страждає від війни. Дитина тулилася до матері, її очі сповнені болю та непевності, але вона знаходить розраду та безпеку у материнських обіймах. На тлі картини ми бачимо палаючі будівлі, руїни та дим, які нагадують про останні трагічні події в Тернополі та Тернопільщині. Ці елементи підкреслюють жорстокість війни та її руйнівний вплив на цивільну інфраструктуру. Пожежі, вибухи та руйнування стали буденністю для мешканців цього регіону, які щодня змушені стикатися з наслідками авіаударів та ракетних атак. Герб Тернополя на передньому плані картини є символом міста та його незламності. Він стоїть як нагадування про стійкість та непохитність тернопільської громади, яка попри все продовжує боротися за своє право на мирне життя. Герб розміщений на уламках бетону, що символізує руйнування, але також і силу, яка допомагає відновлювати зруйноване. Кожен штрих на полотні передає глибокі емоції та відчуття, що переповнюють серця українців у цей складний час. «Тернопільська мадонна» — це не просто мистецький твір, а емоційний крик душі, що зворушує кожного, хто на неї дивиться. Вона нагадує про важливість збереження людяності та надії навіть у найтемніші часи. Це полотно є свідченням незламності та мужності українського народу, який, попри всі втрати та руйнування, продовжує боротися за своє майбутнє, зберігаючи віру і підтримуючи одне одного. Картина змушує нас задуматися про втрати, які приносить війна, і про силу, яку дає любов і віра. Вона символізує світло надії, що веде націю вперед, незважаючи на всі випробування. Жінка на картині — це образ сильної, благородної душі, яка продовжує боротися, молитися і вірити. Її молитва за тих, хто загинув, і за тих, хто продовжує боротьбу, — це молитва кожного українця, кожного патріота.
«Сумська мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Сумська мадонна» Картина «Сумська мадонна» стає символом не лише болю і руйнувань, але й непохитної віри та надії. Ця робота, створена під впливом трагічних подій у місті Суми, відображає глибокі переживання українського народу під час війни. На передньому плані картини зображена жінка з дитиною на руках, що сидить серед руїн. Вона одягнена у синю накидку, що нагадує традиційне вбрання мадонни, та тримає дитину, яка тулилася до її грудей. Очі жінки сповнені печалі, але й рішучості, їхній глибокий погляд пробирає до самої душі. Це погляд матері, яка втратила все, але не втратила віри. На тлі ми бачимо зруйновані будівлі, що свідчать про жахливі наслідки авіаударів. Деякі з цих будівель ще досі димлять, нагадуючи про свіжість ран та болю. Глибокі тріщини у стінах і розбиті вікна вказують на безжальність руйнувань, але серед цього хаосу видніється герб Сум на шматку бетону. Це символізує стійкість міста, яке попри всі труднощі продовжує існувати і боротися. Фігура жінки, або «Сумської мадонни», стоїть як маяк надії серед мороку. Її обличчя виражає смуток і біль втрат, але водночас і неймовірну силу духу. Вона молиться, тримаючи в руках свічку — символ світла серед темряви. Її молитва — це молитва за всіх загиблих, за тих, хто продовжує боротися, і за майбутнє, в якому Україна відродиться з руїн. Мистецтво відіграє важливу роль у відображенні національних цінностей і боротьби, яку веде український народ. Картина «Сумська мадонна» — це не просто зображення трагедії і болю, це символ незламності, віри та надії. Вона нагадує нам про те, що навіть у найтемніші часи світло надії завжди буде світити, що дух українського народу незламний і завжди готовий до боротьби. Ця робота закликає всіх нас пам’ятати про важливість єдності і підтримки, про силу, що йде від віри та надії. Коли ми дивимося на цю картину, ми відчуваємо всю глибину втрат і скорботи, але водночас і силу, яка веде нас вперед
«Соледарська мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автор – Максим Малильо (м. Київ) «Соледарська мадонна» Картина «Соледарська мадонна» зображує глибокий емоційний портрет жінки, яка несе свою дитину на тлі зруйнованого міста. Це зображення є алегорією на витривалість і стійкість українського народу, який, незважаючи на руйнування та біль, залишається незламним у своїй вірі та надії. Обличчя жінки, її очі, повні смутку та рішучості, передають біль втрати та одночасно неймовірну силу духу. Дитина в її руках символізує майбутнє України, яке вона захищає з материнською відданістю. Їхні фігури окреслені м’якими, але чіткими лініями, що підкреслює їхню вразливість і водночас непохитність. На задньому плані картини можна побачити залишки зруйнованих будівель Соледара, що свідчать про масштабні руйнування, завдані місту під час боїв. Ці руїни служать фоном, який підсилює контраст між людською вразливістю та жорстокістю війни. Водночас, вони нагадують про історичний контекст битви за Соледар, яка тривала з серпня 2022 по січень 2023 року, і яку українські захисники змушені були залишити під натиском російських військ. Картина відображає моменти, коли українські сили тримали лінію оборони в умовах постійних обстрілів і штурмів. Місто Соледар стало одним із ключових об’єктів на шляху російського наступу, і його захисники билися за кожну вулицю та будівлю. Незважаючи на відчайдушний опір, місто було окуповане, але боротьба за нього символізує незламний дух українців, готових віддавати свої життя за свободу і незалежність. Художник використав приглушені кольори для зображення руйнувань і яскравіші тони для головних фігур, що символізує надію серед розпачу. Палітра сірих і брудно-жовтих відтінків на тлі підкреслює холодну жорстокість війни, тоді як тепліші відтінки на фігурах матері та дитини додають картині емоційної глибини. Картина «Соледарська мадонна» є потужним символом надії та стійкості. Вона передає послання про те, що навіть у найтемніші часи, людська сила духу залишається незламною. Цей твір є нагадуванням про те, що війна руйнує будинки та міста, але не може знищити людську волю та віру в майбутнє. Жінка на картині, яка тримає свою дитину, символізує кожну українську матір, яка продовжує боротися за краще життя для своїх дітей, незважаючи на всі труднощі та випробування.
«Сила Віри». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автор – Євгенія Божко (м. Одеса) Картина «Сила Віри» зображує незламний дух українського народу, який вистоїть перед будь-якими випробуваннями. На передньому плані бачимо жінку з дитиною, символ незламності та віри у майбутнє, навіть серед руїн. Її обличчя, сповнене рішучості та надії, відображає впевненість у тому, що Україна подолає всі труднощі. На задньому плані картини видніються золоті куполи храму, зруйнованого війною. Вони нагадують нам, що навіть священні місця можуть стати мішенню агресора, але їхня духовна сила залишається незмінною. Це зруйноване місто, де тепер панують руїни і горе, все ще несе в собі символ надії та віри. Кожна зруйнована будівля, кожен уламок стіни говорить про стійкість та незламність українського народу. В умовах війни, коли руйнуються будинки, церкви і вся інфраструктура, залишається незмінним дух народу. Ви можете зруйнувати наші церкви, нашу енергетику, наші будинки, але не зламаєте наш дух, нашу віру, нашу культуру і духовність. Цей дух, який народжується у найтяжчі часи, коли люди наражають своє життя на небезпеку заради інших, показує свою справжню силу. Незламність духу сприяє нашому виживанню, стійкості та змін, допомагає нам у найважчі часи й не дає нам зникнути через людську деструктивну діяльність. Цей дух дає сили йти вперед, навіть коли ситуація здається безнадійною. Він проявляється у війнах, катастрофах, коли люди прагнуть врятувати інших, навіть жертвуючи своїм життям. Сьогодні ми бачимо це в Україні, де незламний дух допомагає людям боротися за свою свободу. Цей дух був сформований через історичні випробування, які пережила Україна. Війни, нашестя іноземних загарбників, політичні репресії та голодомори – всі ці події зміцнили волю та витривалість українського народу. Боротьба за незалежність, збереження культурної спадщини, солідарність та громадська активність формували колективну свідомість і характер нації. З початку Великої війни росії проти України такі приклади неприборканого духу можна знайти скрізь, і є безліч героїв, імена яких нам невідомі. Чоловіки й жінки, що ціною власного життя будують майбутнє, лікарі, що рятують військових і цивільне населення, журналісти, які ризикуючи життям доносять світові події в Україні, борці з хабарниками, волонтери-евакуатори, місіонери-відновлювачі зруйнованих окупантами будинків, рятівники тварин із Херсону й багато-багато інших. Надія відіграє важливу роль у нашому виживанні. Вона підштовхує нас до дій, спрямованих на досягнення певної цілі. Надія не є простим пасивним очікуванням кращих часів, це засіб, яким ми самі можемо наблизити ці часи. Це не просто оптимізм, коли людина вірить, що все буде добре врешті-решт, без її активної участі. Надія – це здатність бачити світло навіть у темряві.
«Сєвєродонецька Мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автори – Неллі Кірман та Олександр Бритцев (міста: Донецьк- Харків –Кропивницький). «Сєвєродонецька Мадонна» Картина «Сєвєродонецька Мадонна» зображує одну з найглибших та найтрагічніших сторінок сучасної української історії. Вона переносить нас у зруйноване місто Сєвєродонецьк, яке стало полем запеклих боїв під час російсько-української війни. Цей образ символізує не тільки фізичне руйнування, але й емоційний та духовний біль, який переживають українці. На передньому плані картини зображена жінка з дитиною на руках, яка з величезним смутком і рішучістю в очах покидає рідне місто. Вона одягнена у традиційний одяг, що підкреслює її зв’язок із українською культурою та історією. Її погляд спрямований вгору, що символізує надію та молитву за краще майбутнє, навіть у найтемніші часи. Дитина, що спить на її руках, відображає невинність і вразливість перед лицем руйнувань. Фон картини зображує повністю зруйноване місто. Розбиті будинки, зруйновані стіни і розкидані уламки створюють атмосферу хаосу і відчаю. Арка, що залишилася від будівлі, нагадує про колишню велич міста та його неминучу втрату. Вона також символізує портал, через який жінка з дитиною покидає своє минуле, йдучи назустріч невідомому майбутньому. Сєвєродонецьк, як і багато інших міст України, став символом незламного духу та опору. Місто палало і було зруйновано дощенту, але вогонь війни не зміг зламати волю українців до життя і свободи. Зображення на картині нагадує про ті страшні дні, коли кожен куточок міста став свідком неймовірної трагедії, і кожен мешканець став героєм, борючись за своє життя і незалежність своєї країни. Жінка на картині – це українська мадонна, символ матерів, які, незважаючи на всі труднощі, зберігають любов і турботу про своїх дітей. Вона уособлює всіх українських жінок, які, попри жахливі обставини, зберігають віру у краще майбутнє. Її відхід з міста символізує останній крок у боротьбі за виживання, залишаючи позаду руїни та смерть. Ця картина є не тільки зображенням фізичного руйнування міста, але й символом духовної стійкості українського народу. Вона показує, що навіть у найтемніші часи є місце для надії та віри. Сєвєродонецька Мадонна – це нагадування про те, що життя продовжується, і що попри всі втрати, люди знайдуть сили для відновлення та побудови нового майбутнього. Цей твір мистецтва нагадує нам про людську стійкість і незламний дух. Він показує, що навіть у найбільших руїнах є місце для надії, любові та віри. Картина «Сєвєродонецька Мадонна» є потужним символом боротьби, втрат і надії на відродження, що характеризують сучасну історію України.
«Рубіжне – сучасна Мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автор – Марія Полякова (м. Київ). «Рубіжне – сучасна Мадонна» Картина «Рубіжне» відображає глибоку трагедію та незламність українського народу під час війни. На передньому плані ми бачимо молоду жінку з дитиною на руках, що стоїть серед руїн зруйнованого міста Рубіжне. Ця картина, виконана в традиційних українських кольорах, несе в собі символічне навантаження та виражає широкий спектр емоцій – від горя і втрати до надії і рішучості. Жінка, одягнена у вишиванку, втілює собою образ Матері-Батьківщини, яка оберігає своїх дітей. Її обличчя спокійне і водночас сповнене болю і суму, що відображає внутрішню силу і стійкість. У її очах можна побачити тривогу за майбутнє, але також і непохитну віру у відновлення і перемогу. Дитина, яку вона тримає на руках, виглядає збентеженою, але в її очах також читається надія. Це символізує невинність і вразливість перед обличчям війни, але також і надію на краще майбутнє. Фон картини – зруйновані будівлі міста Рубіжне, що нагадують про масштабні руйнування, спричинені війною. Руїни та уламки, що лежать навколо, символізують втрату, розруху та хаос, які принесла війна. Зображення герба міста Рубіжне додає картині конкретності, нагадуючи, що це не просто символічний образ, а реальне місце, яке зазнало страшних руйнувань. Ця картина є виразом глибокого суму за втратами, які поніс український народ, але водночас вона є символом його стійкості і незламності. Жінка з дитиною на руках – це образ надії на мирне майбутнє, на відновлення і життя, яке знову розквітне після темряви війни. Вона також символізує силу і мужність українських жінок, які залишаються опорою своїм родинам навіть у найважчі часи. Картина «Рубіжне» – це не лише зображення конкретної події чи місця, а й потужний символ стійкості, надії і любові, що не згасає навіть у найтемніші часи. Вона змушує замислитися про важливість миру, людяності і підтримки одне одного у найскладніші моменти життя. Цей образ нагадує про те, що навіть серед руйнувань і хаосу є місце для любові, надії і віри у краще майбутнє. У контексті історичних подій картина «Рубіжне» набуває особливого значення. Вона відображає трагедію і героїзм українського народу під час війни, коли кожне місто, кожна родина зазнає болісних втрат, але водночас демонструє надзвичайну стійкість і рішучість боротися за свою землю і свободу. Ця картина – це не просто мистецький твір, а потужний символ сучасної боротьби за свободу і незалежність, який залишиться в пам’яті нащадків як нагадування про величезну ціну, яку довелося заплатити за мир і свободу.
«Прикарпатська Мадонна». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автор – Володимир Семчук (м. Івано-Франківськ). «Прикарпатська Мадонна» Картина «Прикарпатська Мадонна» набуває особливого значення в контексті сучасної української реальності, ставши символом надії та захисту під час безпрецедентної агресії з боку росії. Вона відображає не лише духовний захист, а й надає глибокий сенс поточним подіям, що сколихнули Україну. Зображення молодої жінки з дитиною на руках на тлі чудового пейзажу Карпатських гір, церков з золотими куполами та квітучих дерев викликає відчуття гармонії та спокою. Проте, цей спокій оманливий, оскільки за ним приховується тривожна реальність війни, яка затьмарює життя багатьох українців. Війна дістала навіть тихий регіон Івано-Франківщини, що на заході України, куди жінка з дитиною приїхала з надією на безпеку та мир. Війна в Україні принесла руйнування та біль у всі куточки країни. Навіть віддалені гірські села не залишилися осторонь цього конфлікту. В Івано-Франківську, на «стометрівці», 16 січня 2023 року почали монтувати оновлену Алею слави, щоб вшанувати пам’ять загиблих військовослужбовців у російсько-українській війні. Там розмістили 178 портретів бійців, але кількість загиблих зросла до 196. Це є потужним нагадуванням про те, що герої, які захищають Україну, походять з різних регіонів країни, і кожен куточок відчуває їхню втрату. 98 Жінка на картині символізує тих, хто залишився вдома, переживаючи за своїх близьких, які знаходяться на передовій. Вона приїхала у маленьке гірське село, де намагається знайти спокій та підтримку у вірі, молячись у церкві за свого чоловіка і за Україну. Її обличчя виражає суміш надії та болю, відображаючи стан душі багатьох українських жінок у цей час. Трагедія війни охоплює всі аспекти життя, навіть в університетах, де молоді люди, раніше навчалися, тепер стали на змушений шлях війни. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника та Івано-Франківський національний медичний університет входять до десятки найкращих українських вищих навчальних закладів за версією SCImago. Студенти цих університетів, такі як Оксана Рубаняк, вже стали ветеранами війни у свої 20 років. Це є символом того, як війна змінила долі молодих людей, які ще недавно були студентами, а тепер боронять свою країну. Картина «Прикарпатська Мадонна» є яскравим символом незламного духу українського народу, їхньої віри, надії та сили перед лицем жахів війни. Вона поєднує традиційні цінності та сучасні виклики, створюючи образ, який глибоко резонує з кожним, хто бачить її. Цей твір мистецтва не лише нагадує про красу та духовність, але й про мужність, стійкість та незламну волю українців, які борються за свою свободу та майбутнє.
«Охтирська Мадонна». Автор – Володимир Семчук (м. Івано-Франківськ). Полотно, олія. 90х120 2024 р «Охтирська Мадонна» Картина під назвою «Охтирська» є вражаючим втіленням трагічних подій, що охопили Україну під час російсько-української війни. На полотні зображена молода жінка в традиційному українському вбранні, яка стоїть на фоні руїн, притримуючи за руку маленького хлопчика. Вони символізують стійкість, гордість і незламність українського народу. Образ жінки у вишиванці з червоним намистом і білою хусткою на голові нагадує образ Мадонни з дитиною. Вона уособлює матір, яка, незважаючи на жахіття війни, зберігає внутрішню силу і впевненість. Її погляд спрямований у далечінь, в ньому можна прочитати біль, сум і рішучість. Хлопчик, що притулився до неї, дивиться на глядача з недовірою і страхом, що відображає травму, яку переживають діти війни. Позаду них розташована зруйнована будівля, що символізує розруху і втрати, які принесла війна. Розбиті вікна, повалені стіни і уламки на землі створюють враження безнадійності та хаосу, що панують навколо. На землі можна побачити герб міста Охтирка, що лежить серед руїн, символізуючи падіння і руйнування, але також і надію на відродження. Бої за Охтирку розпочалися 24 лютого 2022 року і стали важливою частиною оборони України. Через стратегічне розташування міста його захоплення було важливим для російського командування, адже це відкривало б прямий шлях на Полтаву, Миргород і Київ. Протягом місяця місто переживало постійні обстріли, авіаудари і бомбардування, в результаті яких загинули десятки мирних жителів, були зруйновані сотні будинків та об’єкти критичної інфраструктури. З перших днів війни українські війська разом з силами територіальної оборони організували оборону міста і завдавали ударів по російських окупаційних військах. Місто постійно зазнавало артилерійських обстрілів, які не лише руйнували будівлі, але й забирали життя мирних мешканців. Однак, незважаючи на весь біль і втрати, захисники Охтирки не здавалися. Місто вистояло, завдяки героїзму своїх захисників та стійкості його жителів. Картина нагадує нам про той героїчний спротив, який чинили мешканці Охтирки, та про трагедії, які пережили мирні жителі. Її кольорова палітра підкреслює контраст між теплотою і надією, що символізує жінка та дитина, і холодом та розрухою, що панують навколо них. Теплі відтінки одягу та обличчя героїв картини протистоять сірим і холодним кольорам руїн, створюючи відчуття тепла та людяності, навіть посеред руйнувань. «Охтирська Мадонна» – це не просто мистецький твір, це свідчення про стійкість і незламність українського народу, про його віру і надію, навіть у найтемніші часи. Картина закликає пам’ятати про трагедії війни, про ті людські історії, що стоять за кожною зруйнованою будівлею і кожним втраченим життям. Вона символізує незламний дух українців, які, незважаючи на всі втрати і випробування, продовжують вірити у світле майбутнє і боротися за свою свободу.
«На чужині». Полотно, олія. 90х120 2024 р. Автори – Неллі Кірман та Олександр Бритцев (міста: Донецьк- Харків –Кропивницький) «На чужині» Картина «На чужині» написана художниками, які самі опинилися в ситуації, коли через війну були змушені покинути рідний Харків і переїхати до села, шукаючи прихисток у бабусі з немовлям. Це зображення є глибоко особистим та емоційно насиченим, оскільки відображає не лише їх власний досвід, але й трагедію мільйонів українців, які через військові дії змушені були залишити свої домівки. На полотні бачимо молоду жінку, яка міцно тримає на руках свою дитину. Її обличчя випромінює сум і відчай, але також і внутрішню силу та рішучість. Очі жінки, що спрямовані вдалечінь, передають відчуття втрати і невизначеності майбутнього. Її обличчя – це обличчя мільйонів матерів, які у пошуках безпеки та миру були змушені залишити все, що було їм дорогим. Немовля, яке жінка тримає на руках, символізує нове життя, надію на краще майбутнє, яке, незважаючи на всі труднощі, завжди супроводжує материнську любов і турботу. Дитина є символом того, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для надії і віри в краще. Старий будинок, біля якого стоїть жінка, відображає занепад і руйнування, спричинені війною. Облущена фарба, зруйновані деталі та сухі трави навколо – все це символізує втрату та відчай, які переживають ті, хто був змушений покинути свої рідні місця. Цей будинок, як і багато інших покинутих домівок по всій Україні, стоїть як німий свідок трагедії, що розгортається. Кольорова палітра картини, в основному холодна і приглушена, підсилює відчуття смутку і самотності. Сині і сірі відтінки відображають холодне і незатишне нове місце, яке, хоч і надає притулок, не може замінити тепла рідного дому. Проте теплі тони в одязі матері і дитини додають картині елемент надії, вказуючи на те, що навіть у найважчі часи є місце для тепла і людяності. Війна змусила мільйони українців шукати прихисток у будь-яких умовах, часто залишаючи їх у невизначеності і безпорадності. Це полотно стає символом цієї трагедії, змушуючи глядача замислитися над долею кожного, хто постраждав від цього конфлікту. Картина не лише передає біль і страждання, але й втілює в собі надію і силу духу, які допомагають пережити найтяжчі випробування. Художники, які створили цю картину, самі пережили цей жахливий досвід. Вони на власній шкірі відчули біль втрати, невизначеність і страх за майбутнє. Їхня робота є не лише вираженням особистих переживань, але й потужним закликом до всього світу не залишатися байдужими до трагедії, що розгортається в Україні. Це нагадування про те, що за кожним зображенням стоїть реальна історія, реальні люди, які борються за своє право на життя, мир і безпеку.
«Миколаївська Мадонна»- символ надії, віри в майбутнє та незламності духу українського народу. Автор – Катерина Білетіна (м.Херсон). Полотно, олія. 90х120 2024р «Миколаївська Мадонна» — символ надії, віри в майбутнє та незламності духу українського народу Картина, яка перед нами, має глибокий символізм і передає складні емоції, пов’язані з війною та людськими стражданнями. Центральним образом є молода мати з немовлям на руках, зображена на тлі руйнувань, що залишилися після ракетного удару по будівлі Миколаївської обласної державної адміністрації. Цей образ є алегорією стійкості та незламності українського народу, який продовжує боротися за своє життя та майбутнє своїх дітей попри всі труднощі. Молода жінка одягнена у традиційний український одяг, що підкреслює її зв’язок з культурою та національною спадщиною. Її обличчя сповнене суму та скорботи, але водночас відображає рішучість і внутрішню силу. Це символічне зображення всіх українських матерів, які змушені захищати своїх дітей від жахів війни. Немовля в її руках, загорнуте у білу тканину, символізує невинність та надію на краще майбутнє.
«МАР’ЇНСЬКА МАДОННА — СИМВОЛ НЕВИМОВНОЇ СКОРБОТИ ТА СТІЙКОСТІ». 90х120, Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Мар’їнська Мадонна — Символ Невимовної Скорботи та Стійкості» Картина «Мар’їнська Мадонна» втілює в собі всю трагедію і біль війни, одночасно символізуючи незламність і надію українського народу. Центральний образ цієї роботи — жінка, яка ніжно тримає на руках сплячу дитину, нагадуючи про Матір Божу, яка охороняє та захищає своїх дітей. Центральний образ цієї картини — жінка, одягнена в синю накидку, що символізує материнську любов і турботу. Її обличчя сповнене ніжності, скорботи і водночас рішучості. Вона схилила голову над дитиною, захищаючи її від навколишнього хаосу і жорстокості світу. Дитина, загорнута в біле покривало, виглядає спокійною і безтурботною, що підсилює контраст між їхнім внутрішнім світом і зовнішнім хаосом. Фон картини наповнений яскравими кольорами і динамічними текстурами, які передають інтенсивність вибухів та пожеж, що охопили Мар’їнку. Жовті та червоні відтінки символізують руйнування, небезпеку і кровопролиття, з якими зіткнулися жителі міста. Ці кольори підкреслюють драматизм і глибину трагедії, що сталася в Мар’їнці. Вибухи і пожежі, що зображені на картині, є символом того, що місто пережило за час війни. Розколоті фрагменти навколо жінки і дитини символізують зруйновані життя, спустошення і безвихідь. Художник майстерно використовує абстрактний стиль, щоб передати хаос і руйнування, які стали невід’ємною частиною життя мешканців Мар’їнки. Незважаючи на весь цей хаос, жінка і дитина оточені золотистим німбом, що символізує святість і надію. Німб, що обрамляє їхні голови, нагадує про незламну силу людського духу, який здатний протистояти будь-яким випробуванням. Цей символічний елемент підкреслює духовну велич і незламність українського народу. Історія боїв за Мар’їнку додає ще більшої глибини і значущості цій картині. З квітня 2014 року до грудня 2023 року Мар’їнка стала місцем інтенсивних бойових дій між українськими військами та російськими окупаційними силами. Протягом цих років місто неодноразово переходило з рук у руки, переживаючи численні обстріли, руйнування і втрати. Картина «Мар’їнська Мадонна» також відображає глибоку внутрішню травму, якої зазнали мешканці міста. Вона показує, як війна руйнує не лише будівлі, а й людські життя, забираючи рідних і близьких, змушуючи людей покидати свої домівки і шукати притулку в інших місцях. Це полотно є криком розпачу, закликом до всього світу не забувати про ці події і не залишатися байдужими до страждань мирного населення. У цій картині ми бачимо не лише відображення трагедії, але й символ стійкості та незламності. Вона нагадує нам про важливість збереження людяності, любові та турботи один про одного, незважаючи на жахи війни. Це мистецьке творіння є свідченням трагедії, яка сталася, і водночас символом надії на краще майбутнє, яке прийде завдяки спільним зусиллям і невтомній боротьбі за свободу та незалежність. Таким чином, картина «Мар’їнська Мадонна» є важливим свідченням трагедії і стійкості українського народу. Вона закликає нас пам’ятати про страждання мирного населення і підтримувати їх у їхній боротьбі за мир і справедливість. Це полотно є символом надії на краще майбутнє, яке стане можливим завдяки спільним зусиллям і незламній силі людського духу.
«МАРІУПОЛЬСЬКА МАДОННА — СИМВОЛ ЖОРСТОКОСТІ ВІЙНИ ТА НЕПЕРЕМОЖНОГО ДУХУ» 80х110. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) «Маріупольська Мадонна — Символ Жорстокості Війни та Непереможного Духу» Картина «Маріупольська Мадонна» є глибоким і болючим відображенням руйнувань і страждань, спричинених облогою Маріуполя та знищенням його драматичного театру. Художник використав абстрактний стиль, щоб передати хаос і розрив, що відбулися не тільки на фізичному, але й на емоційному рівні. Полотно буквально дихає болем і відчаєм, які відчували мешканці Маріуполя в ті жахливі дні. Центральний образ — молода жінка з дитиною, яка стоїть на тлі зруйнованих будівель. Жінка тримає дитину на руках, надаючи їй захисту і тепла, хоча сама перебуває у розпачі. Її очі, сповнені смутку, але й рішучості, спрямовані на глядача, ніби закликаючи не залишатися байдужими до їхнього горя. Дитина притулилася до матері, шукаючи втіхи у її обіймах, її обличчя виражає невинність і довіру. Фон картини нагадує випалену землю, спустошену війною. Зруйновані будівлі символізують не тільки фізичне руйнування, але й втрату надії, культури, ідентичності та людяності. Ці руїни є свідченням жорстокості війни та беззахисності мирного населення. Важливим елементом композиції є драматичний театр Маріуполя, який був серцем культурного життя міста. Тепер він постає зруйнованим і знеособленим, вщент знищеним варварською агресією. Чорні, розколоті фрагменти навколо театру символізують спустошення і руйнування, ніби сама земля була розірвана на шматки. Яскраві кольори та динамічні текстури, використані художником, передають інтенсивність вибуху та пожежі, що поглинула театр. Червоні та помаранчеві відтінки вказують на вогонь і кров, а хаотичні мазки та тріщини підкреслюють безвихідь і хаос, що панували під час обстрілів. Театр стає символом беззахисності і вразливості мирних мешканців, які опинилися у пастці війни.16 березня 2022 року стало однією з найстрашніших дат в історії російсько-української війни. В цей день російські війська скинули авіабомби на драмтеатр, де ховалися близько 1200 людей, в тому числі багато жінок і дітей. Місцеві 86 мешканці написали велетенськими літерами «ДІТИ» навколо театру, сподіваючись, що це убезпечить їх від обстрілів. Однак, це не зупинило російських пілотів, які скинули потужну бомбу на будівлю, перетворивши її на братську могилу. Точна кількість загиблих досі невідома, але за оцінками, вона може сягати від 300 до 600 осіб. Картина також передає глибоку внутрішню травму, якої зазнали українці, коли побачили ці звірства. Це удар не тільки по фізичній цілісності міста, але й по душі кожного, хто втратив рідних, друзів або просто мирне життя. Це біль, який важко передати словами, але який чудово вловлюється через мистецтво. «Маріупольська Мадонна» є важливим свідченням трагедії, що сталася, і потужним нагадуванням про жорстокість війни. Вона втілює не лише біль і горе, але й силу людського духу, який, попри все, продовжує боротися за правду, справедливість і мир. Ця робота також є своєрідним криком розпачу і закликом до всього світу, щоб не забувати про ці події, не залишатися байдужими до страждань мирного населення. Вона символізує стійкість та незламність українського народу, нагадуючи про важливість збереження людяності, любові та турботи один про одного, незважаючи на жахи війни. Картина «Маріупольська Мадонна» є виразом надії на краще майбутнє, яке прийде завдяки спільним зусиллям і невтомній боротьбі за свободу та незалежність. Вона закликає нас пам’ятати про тих, хто страждає, і допомагати їм, підтримуючи їх у їхній боротьбі за мир і справедливість.
«ЛЬВІВСЬКА МАДОННА — СИМВОЛ СТІЙКОСТІ ТА НЕЗЛАМНОСТІ». 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Львівська Мадонна — Символ Стійкості та Незламності» Картина «Львівська Мадонна» є потужним символом стійкості та незламності українського народу, відображаючи жорстокість війни та її руйнівні наслідки для культурних і історичних пам’яток. На полотні зображена жінка з дитиною на тлі зруйнованої будівлі. Вони одягнені в традиційний український одяг — вишиванки, з ореолами над головами, що додає їм сакрального вигляду і підкреслює їх символічне значення. Обличчя жінки і дитини випромінюють смуток і водночас рішучість, закликаючи до співчуття і розуміння. Їхні погляди спрямовані на глядача, створюючи відчуття прямого звернення до кожного з нас. Золота барва ореолів символізує святість і духовність, надаючи їхнім образам символічного значення надії та стійкості. На тлі картини видно зруйновану будівлю, що свідчить про наслідки війни та руйнування, які торкнулися цивільного населення. Герб Львівської області у правому верхньому куті підкреслює місце подій, нагадуючи про історичну та культурну значимість цього регіону. Ця картина є потужним нагадуванням про жорстокість війни та її руйнівні наслідки для культурних і історичних пам’яток. Вона закликає пам’ятати про героїв, що борються за незалежність та збереження національної спадщини, і підкреслює важливість єдності та стійкості в цей важкий час. Воєнні злочини, зображені на картині, були скоєні російськими військовими під час повномасштабного військового вторгнення в Україну. Від 10 жовтня 2022 року почерговими хвилями російська армія завдавала масованих та методичних ракетних ударів по об’єктах критичної інфраструктури України. Російські військові знищили чи пошкодили понад 700 життєво важливих споруд, включаючи аеропорти, мости, нафтобази, трансформаторні підстанції та електростанції. Ці удари призвели до загибелі не менше 134 цивільних громадян і поранення ще близько 380. Попри ці страшні події, картина «Львівська Мадонна» підкреслює, що навіть у найтемніші часи люди не втрачають віру і надію на краще майбутнє. Жінка і дитина символізують всіх тих, хто постраждав від війни, але продовжує боротися за своє майбутнє. Їхній спокійний, але рішучий погляд є нагадуванням про важливість духовної та моральної підтримки, про силу любові та віри, які допомагають долати будьякі труднощі. Картина також символізує незламність українського народу, нагадуючи про важливість збереження національної спадщини та культурних цінностей, незважаючи на жорстокість і руйнування війни. Вона закликає нас пам’ятати про тих, хто стоїть на захисті нашої свободи, про тих, хто постраждав від війни, і про тих, хто продовжує боротися за мирне майбутнє. «Львівська Мадонна» є виразом незламного духу та віри у перемогу, яка прийде завдяки спільним зусиллям і невтомній боротьбі за свободу та незалежність. Ця картина є символом стійкості та незламності українського народу, відображаючи його рішучість та надію на світле майбутнє.
«ЛИМАНСЬКА МАДОННА — МОЛИТВА ЗА ВОЇНІВ, МІСТО ТА УКРАЇНУ» 90х120. Полотно, олія, 2024 рік. Автор – Юлія Дідевич (м. Київ). «Лиманська Мадонна — Молитва за Воїнів, Місто та Україну» На картині «Лиманська Мадонна» зображена жінка з дитиною на тлі зруйнованих будинків. Це зображення глибоко символічне, воно відображає стійкість і надію українського народу в часи великого випробування. Жінка, одягнена в традиційний український одяг — вишиванку та хустку, яка покриває її голову, тримає на руках дитину. Обидві фігури мають ореоли, що надає їм сакрального, іконописного вигляду, роблячи їх символами надії та духовності. Жінка і дитина стоять на тлі зруйнованих будівель, що свідчить про наслідки бойових дій у місті Лиман. Напис «Лиман» на одному з будинків чітко вказує на місце подій, нагадуючи про важливі історичні події, що відбулися в цьому місті. Руїни навколо них символізують знищення, яке принесла війна, але самі фігури випромінюють спокій і силу, ніби захищаючи місто своєю присутністю. Лиман, як і багато інших міст на сході України, став ареною запеклих боїв під час російського вторгнення в Україну у 2022 році. Битва за Лиман тривала з 23 травня по 1 жовтня 2022 року і стала важ-ливою частиною східного театру російсько-української війни. Під час цих бойових дій місто зазнало значних руйнувань, але завдяки героїзму українських військових було звільнено від окупаційних сил. Жінка на картині, з любов’ю та захистом тримаючи дитину, символізує всіх тих, хто постраждав від війни, але продовжує боротися за своє майбутнє. Її погляд спрямований на глядача, створюючи відчуття прямого звернення до кожного з нас. Це нагадування про важливість людської стійкості та необхідність підтримки у важкі часи. Колористика картини переважно стримана, з домінуванням темних відтінків на тлі та яскравих акцентів у вигляді одягу жінки. Це підсилює драматизм сцени та наголошує на важливості збереження традицій та культури навіть у найважчі часи. Червоний колір сукні жінки символізує не тільки трагедію, але й силу та рішучість. Хустка, яка огортає її голову та плечі, додає образу ніжності та турботи. Бої за Лиман стали ключовими у боротьбі за контроль над містом і мали велике стратегічне значення. Захоплення Лимана відкривало можливість для подальших наступів українських військових на окуповані території. Незважаючи на важкі втрати, українські війська змогли оточити і знищити значну частину російських сил, що перебували у місті, що стало важливим кроком до звільнення Донбасу. Ця картина є молитвою за воїнів, за Лиман і за всю Україну. Вона закликає нас пам’ятати про тих, хто стоїть на захисті нашої свободи, про тих, хто постраждав від війни, і про тих, хто продовжує боротися за мирне майбутнє. Вона нагадує нам про важливість духовної та моральної підтримки, про силу любові та віри, які допомагають долати будь-які труднощі. «Лиманська Мадонна» є потужним символом стійкості та надії українського народу. Вона відображає духовну та культурну спадщину, підкреслюючи, що навіть у найтемніші часи люди не втрачають віру і надію на краще майбутнє. Ця картина є виразом незламного духу та віри у перемогу, яка прийде завдяки спільним зусиллям і невтомній боротьбі за свободу та незалежність.
«КУП’ЯНСЬКА МАДОННА — МОЛИТВА ЗА ВОЇНІВ» 90х120. Полотно, олія, 2024 рік. Автор – Валерій Шматько (м. Харків). «Куп’янська Мадонна — Молитва за Воїнів» На картині «Куп’янська Мадонна» зображено жінку з дитиною на тлі зруйнованого міста та церковної будівлі. Ця алегорична ікона відображає глибоку духовну та національну символіку, передаючи красу і стійкість української культури у часи випробувань. Жінка, одягнена в червону сукню з традиційним орнаментом та накинуту на голову хустку, символізує національну ідентичність та духовність. Вона тримає на руках дитину, втілюючи захист і турботу. Їхні обличчя випромінюють спокій та рішучість, що нагадує про незламність українського народу. На тлі картини видніються зруйновані будівлі та церква з золотим куполом, що символізує надію та духовну стійкість. Церква, хоча і стоїть на тлі руїн, є символом віри та незламності духу, підкреслюючи, що навіть серед руйнувань люди не втрачають надії і продовжують вірити у краще майбутнє. Герб міста Куп’янськ, розташований у правому нижньому куті картини, вказує на його історичну та культурну значимість. Це місто стало символом стійкості та опору під час російського вторгнення в Україну у 2022 році. Бої за Куп’янськ, що тривали з 8 до 16 вересня, були ключовими в рамках Слобожанського контрнаступу ЗСУ. Жінка і дитина на передньому плані картини символізують всіх тих, хто постраждав від війни, але продовжує боротися за своє майбутнє. Їхні погляди спрямовані на глядача, створюючи відчуття прямого звернення до кожного з нас. Це нагадування про важливість людської стійкості та необхідність підтримки у важкі часи. Колористика картини використовує яскраві, але водночас стримані кольори, що підкреслює контраст між руйнуванням і надією. Червоний колір сукні жінки символізує не тільки трагедію, але й силу та рішучість. Хустка, яка огортає її голову та плечі, додає образу ніжності та турботи. Картина «Куп’янська Мадонна» є потужним символом стійкості та надії українського народу. Вона відображає духовну та культурну спадщину, підкреслюючи, що навіть у найтемніші часи люди не втра-чають віру і надію на краще майбутнє. Ця картина є виразом незламного духу та віри у перемогу, яка прийде завдяки спільним зусиллям і невтомній боротьбі за свободу та незалежність. Ця картина також є молитвою за воїнів, за Куп’янськ і за всю Україну. Вона закликає нас пам’ятати про тих, хто стоїть на захисті нашої свободи, про тих, хто постраждав від війни, і про тих, хто продовжує боротися за мирне майбутнє. Вона нагадує нам про важливість духовної та моральної підтримки, про силу любові та віри, які допомагають долати будь-які труднощі.
КРОПИВНИЦЬКА МАДОННА — І РОЗЦВІТЕ В УКРАЇНІ!» 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Автор – заслужений художник України Олександр Охапкін (м. Кропивницький). «Кропивницька Мадонна — І Розцвіте в Україні!» На картині «Кропивницька Мадонна» зображено жінку в традиційному українському вбранні, яка тримає на руках дитину. Ця алегорична ікона передає не тільки красу та багатство української культури, але й незламний дух народу, що продовжує боротися та мріяти про краще майбутнє, незважаючи на всі труднощі та руйнування. Жінка, одягнена в яскраво червоний головний убір і вишиванку, прикрашену намистами, символізує традиції та культурну спадщину регіону. Її обличчя випромінює спокій та рішучість, а в руках вона тримає дитину — символ майбутнього покоління, яке виросте на вільній українській землі. Обидві фігури мають ореоли, що надає їм сакрального значення, підкреслюючи духовний аспект картини. Позаду них розгортається яскраве тло з жовтими та синіми кольорами, що нагадують національний прапор України. Це підкреслює патріотичний контекст картини та зв’язок із українською ідентичністю. Над ними ширяють білі голуби, символи миру та духовного захисту. Один із голубів сидить на руці дитини, ніби вказуючи на майбутнє і надію. У нижній частині картини можна побачити квіти соняшника, які є національним символом України, що символізують життєву силу та стійкість. Крім того, на передньому плані зображені мальви, які також є важливою частиною української флори та культури. На тлі можна помітити церкву з золотими куполами, прикрашену українським прапором. Цей образ підкреслює духовність та релігійність українського народу, а також його єдність перед обличчям труднощів. Картина переповнена символами, що виражають надію, мир і стійкість українського народу. Вона передає сильне емоційне повідомлення про любов до батьківщини, надію на краще майбутнє та непохитну віру в перемогу. Образи матері та дитини символізують не тільки захист і турботу, але й майбутнє покоління, яке виросте на вільній українській землі. Кропивницька область, як і багато інших регіонів України, зазнає постійних ракетних ударів та атак з боку російської армії. Незважаючи на це, захисники неба постійно відпрацьовують, захищаючи мирне населення від небезпеки. Пошкодження від уламків ракет залишають свої сліди на будинках, авто та інфраструктурі, але мешканці регіону не втрачають надії та продовжують мріяти про мир і відновлення. «Кропивницька Мадонна» є символом подвигу сучасних матерів та всіх українців, які, незважаючи на війну та руйнування, мріють про перемогу і роблять усе можливе, щоб Україна з часом розцвіла. Ця картина нагадує нам, що навіть у найважчі часи важливо зберігати віру та надію, будувати плани та мрії про позитивне майбутнє. Загалом, «Кропивницька Мадонна» відображає не тільки трагедію війни, але й незламність духу українського народу, його прагнення до миру та процвітання. Вона закликає до роздумів про важливість захисту нашого майбутнього та збереження пам’яті про всі жертви цієї страшної війни.
«Ірпінська Мадонна — Подвиг Сучасних Матерів» автор владислав Зажворський На картині зображена жителька Ірпеня під час евакуації на тлі зруйнованого мосту. Її обличчя випромінює суміш рішучості, турботи та смутку, адже вона тримає на руках маленьку дитину, що загорнута в теплий одяг. Ця сцена символізує не тільки особисту трагедію, але й колективну боротьбу всіх мешканців Ірпеня, які стали свідками жахливих подій під час російського вторгнення в Україну. Фон картини – це зруйнований міст, через який проходять люди, намагаючись втекти у безпечніше місце. Групи людей, що пересуваються або допомагають один одному, створюють враження хаосу та невпевненості. Позаду видно зруйновані будівлі та інфраструктуру, що свідчить про нещодавні бойові дії. Ці елементи фону підкреслюють жорстокість війни і руйнування, які вона приносить. Битва за Ірпінь, що тривала з 27 лютого по 28 березня 2022 року, була одним із ключових епізодів російського вторгнення. Російські війська намагалися захопити Ірпінь, Бучу та Гостомель, щоб оточити і обложити Київ із заходу. Бої в Ірпені були запеклими, і місто стало ареною інтенсивних збройних зіткнень між російськими та українськими силами. Жінка на передньому плані картини символізує всіх матерів, які змушені тікати від війни, захищаючи своїх дітей. Її синій плащ із вишивкою та теплий одяг дитини надають образу відчуття національної ідентичності та традиційної української культури. Це також підкреслює їхню вразливість і водночас силу духу в умовах війни. Битва за Ірпінь призвела до значних втрат серед мирного населення та військових. За даними, під час цієї битви загинуло 322 мирних жителі, серед яких діти, а також багато українських військових. Російські війська намагалися прорватися через місто, але зустріли потужний опір з боку українських збройних сил та сил територіальної оборони. Міст, що з’єднує Бучу та Ірпінь, був зруйнований, щоб зупинити просування російських військ. Картина передає не лише фізичні руйнування, але й емоційний та психологічний стан людей, які переживають ці події. Жінка з дитиною на руках стає символом надії та людяності, які зберігаються навіть у найважчі часи. Її обличчя виражає глибокий смуток, але в її очах видно рішучість захищати свою дитину та надію на майбутнє. Ірпінська Мадонна є символом подвигу сучасних матерів, які змушені проявляти неймовірну силу та мужність у складних обставинах. Вона уособлює боротьбу та незламність духу українського народу, що продовжує боротися за своє майбутнє попри всі труднощі.
«ІЗЮМ. СКОРБОТНА МАДОННА— ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ». 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Ізмаїл у Палаючому Пеклі Війни. Образ Покрови» Ніч на друге серпня 2024 року залишиться в пам’яті мешканців Ізмаїла як ніч, коли реальність війни розірвала їхній світ. Картина, яка відображає цю страшну подію, зображує художницю з її маленьким сином на тлі руйнувань, завданих російськими безпілотниками. У небі над ними з’являється образ Покрови, яка простягає свої руки, щоб захистити місто від ворожих ракет. У той страшний день армія РФ використала іранські безпілотники «Shahed-136/131», щоб завдати удару по мирному місту. Суттєвих руйнувань зазнали триповерхова будівля Морвокзалу, елеватор, зернові ангари, резервуари вантажного терміналу, виробничі та складські приміщення, а також адміністративна будівля Українського Дунайського Пароплавства. Постраждали три заклади освіти, один заклад культури, 15 квартир у багатоповерхових будинках та десяток приватних будинків. Це була перша атака на місто з початку війни, яка показала, що навіть близькість до країни НАТО не гарантує безпеки. На картині зображено молоду жінку у українському вбранні, яка обіймає свою дитину. Її обличчя виражає суміш страху, болю та рішучості. Вона символізує всіх матерів, які змушені захищати своїх дітей у цей страшний час. Її син, загорнутий у синій плащ, з довірою притулився до матері. Цей образ нагадує нам про невинність та вразливість дітей у війні. Фон картини – зруйновані будівлі – є безмовним свідком жаху тієї ночі. Морвокзал, капітально відремонтований у 2019 році, тепер перетворився на купу уламків. Найвища будівля в Ізмаїлі, «стакан», втратила всі свої вікна та частково зруйновані стіни. Уламки скла вкривають прилеглу територію, нагадуючи про мить вибуху Образ Покрови, що з’являється у небі над жінкою та дитиною, символізує надію та духовний захист. Вона простягає свої руки, ніби захищаючи місто від подальших ударів. Цей образ є символом віри та надії, які не покидають людей навіть у найтемніші часи. Мешканці Ізмаїла говорять про необхідність захисту, про потребу в ППО, про те, що війна – це не тільки загроза для великих міст, але й для маленьких містечок та сіл. Вони згадують зруйнований елеватор і хліб, який тепер лежить під завалами бетону та заліза. Ця картина не просто документує трагедію, вона стає символом боротьби, стійкості та надії. Вона нагадує про те, що війна – це жахіття, яке може торкнутися кожного, незалежно від того, де ти живеш. Але навіть у цей темний час люди продовжують вірити, боротися і сподіватися на краще майбутнє.
«ІЗМАЇЛ У ПАЛАЮЧОМУ ПЕКЛІ ВІЙНИ. ОБРАЗ ПОКРОВИ» 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Автор – Злата Шишман (м. Ізмаїл). «Ізмаїл у Палаючому Пеклі Війни. Образ Покрови» Ніч на друге серпня 2024 року залишиться в пам’яті мешканців Ізмаїла як ніч, коли реальність війни розірвала їхній світ. Картина, яка відображає цю страшну подію, зображує художницю з її маленьким сином на тлі руйнувань, завданих російськими безпілотниками. У небі над ними з’являється образ Покрови, яка простягає свої руки, щоб захистити місто від ворожих ракет. У той страшний день армія РФ використала іранські безпілотники «Shahed-136/131», щоб завдати удару по мирному місту. Суттєвих руйнувань зазнали триповерхова будівля Морвокзалу, елеватор, зернові ангари, резервуари вантажного терміналу, виробничі та складські приміщення, а також адміністративна будівля Українського Дунайського Пароплавства. Постраждали три заклади освіти, один заклад культури, 15 квартир у багатоповерхових будинках та десяток приватних будинків. Це була перша атака на місто з початку війни, яка показала, що навіть близькість до країни НАТО не гарантує безпеки. На картині зображено молоду жінку у українському вбранні, яка обіймає свою дитину. Її обличчя виражає суміш страху, болю та рішучості. Вона символізує всіх матерів, які змушені захищати своїх дітей у цей страшний час. Її син, загорнутий у синій плащ, з довірою притулився до матері. Цей образ нагадує нам про невинність та вразливість дітей у війні. Фон картини – зруйновані будівлі – є безмовним свідком жаху тієї ночі. Морвокзал, капітально відремонтований у 2019 році, тепер перетворився на купу уламків. Найвища будівля в Ізмаїлі, «стакан», втратила всі свої вікна та частково зруйновані стіни. Уламки скла вкривають прилеглу територію, нагадуючи про мить вибуху.
«ЗАПОРІЖСЬКА МАДОННА»: ПАМ’ЯТЬ І БІЛЬ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ МИСТЕЦТВА 90х120. Полотно, олія, 2024 рік. Автор – Роман Дорчинець (м.Київ). «Запоріжська мадонна»: Пам’ять і Біль через Призму Мистецтва Мистецтво завжди було дзеркалом часу, відображаючи на своїй поверхні емоції, події та глибокі зрушення, що хвилюють суспільство. Одна з таких робіт, яка залишає незгладимий відбиток у душі, — картина, що зображує жінку з дитиною на фоні зруйнованих будівель Запоріжжя. Ця відображає трагедію та героїзм народу в умовах війни. Центральна фігура картини — жінка, одягнена в традиційний український одяг. Її синій плащ із вишивкою, золотий вбрання та червоні намиста — це не просто елементи костюму. Вони втілюють зв’язок із рідною землею, збереження національної ідентичності та тягар боротьби за свободу. Червоні намиста можуть символізувати кров, пролиту в боротьбі, а синій плащ — надію на мирне небо над головою. Жінка тримає на руках дитину, одягнену в білий одяг з червоним поясом, що асоціюється з невинністю та чистотою, яка постраждала від війни. Фон картини — зруйновані будівлі — є свідченням страшних наслідків війни. Вони нагадують про той страшний день, 22 березня 2024 року, коли російська армія завдала близько двадцяти ракетних ударів по Запоріжжю. Цей день став трагічним для міста: троє людей загинули, серед них одна дитина, а 29 осіб отримали поранення. Обстріли пошкодили інфраструктуру, житлові будинки, цивільні транспортні засоби. Понад 400 будинків зазнали пошкоджень, сім будинків були зруйновані вщент. Цей жахливий день — лише один із багатьох, що трапляються в Україні під час війни. Герб у верхньому правому куті картини, що містить перехрещені мечі та шаблі, підкреслює воєнний контекст і нагадує про силу та рішучість захисників. Він також може символізувати честь та гордість захисників Запоріжжя, які стоять на варті свого міста та країни. Ця картина майстерно поєднує елементи традиційного та сучасного, передаючи глибокий емоційний та історичний контекст. Вона викликає відчуття жалю, поваги та надії, змушуючи глядача задуматися над ціною війни та значенням мирного життя. Мистецтво, як і ця картина, допомагає не тільки зберегти пам’ять про трагедії, але й відобразити невмирущий дух народу, який бореться за своє майбутнє. Воно нагадує світові про ті жахливі події, що відбуваються в Україні, закликаючи до підтримки та солідарності. Картина стає голосом тих, хто постраждав, і надією на те, що світ почує їхній крик про допомогу. Запоріжжя, як і багато інших українських міст, проходить через страшні випробування, але сила та стійкість його народу дають надію на світле майбутнє. Це не просто мистецтво, це історія, яка пишеться зараз і яка буде пам’ятатися поколіннями.
«ЗАКАРПАТСЬКА МАДОННА» 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Автор – Віктор Чепінець (м. Хуст) «Закарпатська мадонна» Картина зображує жінку з дитиною на руках у традиційному закарпатському народному вбранні на тлі яскравого сільського карпатського пейзажу. Жінка одягнена в вишиту сорочку і білу хустку, прикрашену червоним орнаментом, а дитина, яку вона тримає, також вдягнена в національний костюм. Позаду них видно кількох жінок у подібному одязі, які йдуть до церкви з високими шпилями на даху. На фоні пейзажу видно гори, а небо забарвлене в різні яскраві кольори, що створює враження західного або східного сонця. Картина виконана в яскравій, насиченій кольоровій гамі з використанням великих мазків фарби, що надає їй динаміки і виразності. Війна стосується кожного: Роль мистецтва у відображенні сучасних реалій Ця картина, створена у дусі класичної закарпатської школи, несе в собі потужне символічне навантаження. Вона відображає не лише красу та багатство культури Закарпаття, але й підкреслює стійкість та мужність українського народу під час війни. Традиційне народне вбрання, зображене на картині, символізує збереження національної ідентичності та культурних цінностей, незважаючи на зовнішні потрясіння. Жінка з дитиною на руках представляє собою образ матері-захисниці, яка, залишаючись у тилу, підтримує та оберігає родину. Вона є символом надійного тилу для тих, хто бореться на фронті. Позаду жінки видно кількох інших жінок, які йдуть до церкви, що є символом духовної підтримки та віри, яка об’єднує громаду. Церква з високими шпилями на даху нагадує про традиції та духовні цінності, що є основою стійкості суспільства. Пейзаж з горами на тлі та небо, забарвлене в яскраві кольори, створюють враження незламності природи та краси рідного краю. Незважаючи на важкі часи, природа залишається прекрасною та незмінною, нагадуючи про те, що життя продовжується. Картина, виконана в яскравій, насиченій кольоровій гамі, з використанням великих мазків фарби, надає їй динаміки і виразності. Це підкреслює емоційний стан героїв та всю напругу моменту. Велика кількість кольорів і контрастів відображає різнобарвність і багатогранність життя навіть у найважчі моменти. Війна торкається кожного з нас, впливаючи на всі аспекти життя. Вона змушує переосмислити своє життя, змінити свої пріоритети. Ті, хто залишаються вдома, беруть на себе нові обов’язки, піклуючись про родину, зберігаючи традиції та підтримуючи економіку країни. Вони є моральним та матеріальним тилом для наших захисників. Ця картина нагадує нам про незламний дух українського народу, який, попри всі труднощі, залишається вірним своїй культурі та цінностям. Вона об’єднує нас, робить сильнішими та згуртованішими. Ми всі, незалежно від того, де знаходимося, робимо свій внесок у перемогу. І в цьому є наша сила – у єдності та підтримці один одного.
«ГОСТОМЕЛЬСЬКА МАДОННА»: СИМВОЛІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ БОЛЮ ТА НАДІЇ 120х90. Полотно, олія. Автор – Владислав Задворський (м.Ірпінь). «Madonna of Hostomel»: A symbolic image of pain and hope 120×90. Canvas, oil. Author – Vladyslav Zadvorskyi (Irpin «Гостомельська мадонна»: Символічне зображення болю та надії На картині зображена жінка, яка ніжно тримає на руках сплячу дитину. Вона одягнена в синій плащ, нагадуючи традиційні іконографічні зображення Діви Марії. Дитина загорнута в жовту тканину, що ство- рює контраст із синім одягом матері та символізує кольори українського прапора. Жінка носить україн- ську вишиванку з кораловим намистом, підкреслюючи її зв’язок з українською культурою та традиціями. Фон картини складається з руйнувань та уламків, які оточують героїню. Вона сидить серед руїн, а з-під її ніг виривається полум’я, символізуючи хаос і знищення, які принесли війна та конфлікти. Позаду неї знаходиться зруйнований літак Ан-225 «Мрія» – найбільший транспортний літак у світі, який був зни- щений під час бойових дій в аеропорту Гостомель. Літак має кольори українського прапора, що робить його символом української національної гордості та втрат. Сцена створює враження знаходження у великому ангарі або аеропорту, який був зруйнований під час бойових дій. Жінка та дитина на картині випромінюють спокій і ніжність, незважаючи на руйнування навколо. Їхні обійми передають почуття захисту, любові та турботи, що є особливо важливим у контексті воєнних подій. юбові, з іншого – руйнування і хаос, що оточують її. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни, нагадуючи про важливість збереження людяності та надії у найскладніші моменти. Картина викликає глибокі емоції та роздуми про втрати, які зазнав український народ під час росій- ського вторгнення. Зображення зруйнованого літака Ан-225 «Мрія» стає символом знищених надій та мрій, але водночас нагадує про силу та незламність духу українців. У контексті боїв за аеропорт Антонов, ця картина стає потужним символом трагедії та героїзму. Бої за аеропорт, який став одним із перших об’єктів атаки російських військ під час вторгнення, показали неймовірну мужність українських захисників. Вони зуміли відбити першу хвилю ворожого десанту, зав- давши значних втрат противнику та не дозволивши росіянам використати аеропорт для подальшого наступу на Київ. Ця картина також нагадує про жахливі наслідки війни для цивільного населення. Образ жінки з ди- тиною серед руїн символізує тисячі українських родин, які втратили свої домівки, рідних і близьких, але продовжують триматися заради майбутнього своїх дітей. Вона закликає до співчуття і солідарності, нагадуючи, що навіть у найтемніші часи світло людської любові і турботи може освітити шлях до віднов- лення і миру. 62 Картина є потужним символом незламності українського народу, який зберігає свою ідентичність та культурну спадщину навіть перед лицем руйнувань і війни. Вона закликає до пам’яті та поваги до всіх, хто втратив життя у боротьбі за свободу і незалежність України, і нагадує про важливість збереження людяності та надії у найскладніші моменти.
«ВОЛНОВАСЬКА МАДОННА»: МОЛИТВА ЗА БІЖЕНЦІВ 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Автор – Анна Башликова (м. Харків). «Madonna of Volnovakha»: Prayer for Refugees 90×120. Canvas, oil, 2024 Author – Anna Bashlykova (Kharkiv). Волноваська Мадонна»: Молитва за Біженців На картині зображена жінка, яка обіймає дитину. Вони стоять на тлі зруйнованого міста Волновахи, над яким здіймаються густі чорні дими. Жінка одягнена у темну вишиванку і хустку, що обрамляє її об- личчя, додаючи образу духовної та материнської величі. Дитина притискається до матері, виглядаючи наляканою та розгубленою. Фон картини складається із зруйнованих будівель, які нагадують про наслідки боїв за Волноваху, що почалися після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. 12 березня 2022 року місто було окуповане російськими військами, і бойові дії продовжуються до сьогодні. На задньому плані можна побачити інших людей, які розглядають місто, що палає, і намагаються покинути зруйноване місто. Їхні фігури розмиті, що підкреслює загальну атмосферу хаосу і розпачу. На тлі, з правого боку, видно табличку з назвою міста «Волноваха», яка вказує на конкретне місце подій. Небо над містом затягнуте димом, який змішується із заходом сонця, створюючи драматичний кон- траст між темрявою і світлом. Ця гра світла і тіні підсилює емоційний вплив картини, підкреслюючи драматичність і трагізм ситуації. Здається, що весь світ розпадається на очах у цієї матері та її дитини. Образи жінки і дитини, їхні вирази обличчя та загальна композиція картини викликають сильні емо- ції. Жінка дивиться вгору, ніби шукаючи допомоги чи втіхи, а дитина дивиться прямо на глядача, ство- рюючи сильний емоційний зв’язок між персонажами і тим, хто дивиться на картину. Цей погляд дитини, повний страху і болю, пробиває до глибини душі і змушує задуматися про долю тих, хто постраждав від війни. Картина передає глибокі почуття страху, болю і розпачу, але водночас і надії. Жінка, тримаючи ди- тину, символізує силу материнської любові і захисту навіть у найтяжчі часи. Цей образ нагадує про важ- ливість людяності та підтримки один одного у моменти великої небезпеки і випробувань. Це свідчення невимовного горя, але й водночас втілення незламного духу, надії на краще майбутнє. Згідно з даними, станом на кінець червня 2023 року за кордоном через війну перебувало від 5,6 до 6,7 мільйонів українців. Переважна більшість біженців — це жінки та діти. Вони втратили велику частину своїх доходів, і багато з них змушені задовольнятися лише найнеобхіднішим. Ця картина нагадує нам про цих людей, про їхню боротьбу за виживання, про те, що кожна з цих історій є трагедією, яка потре- бує нашої уваги і підтримки. «Волноваська Мадонна» є потужним символом стійкості та незламності українського народу, який зберігає свою ідентичність і людяність навіть перед лицем руйнувань і війни. Ця картина закликає до співчуття і солідарності, нагадуючи, що навіть у найтемніші часи світло людської любові і турботи може освітити шлях до відновлення і миру.
«Вінницька Мадонна: Молитва за Невинно Вбитих дітей України» «ВІННИЦЬКА МАДОННА: МОЛИТВА ЗА НЕВИННО ВБИТИХ ДІТЕЙ УКРАЇНИ» 90х150. Полотно, олія, 2024 рік. Автор – Олександр Назаренко (м. Вінниця). «Madonna of Vinnytsia: Prayer for the Innocently Killed Children of Ukraine» 90×150. Canvas, oil. 2024 Author – Oleksandr Nazarenko (Vinnytsia). На картині зображена жінка, яка ніжно тримає на руках сплячу дитину. Жінка одягнена в синій плащ, нагадуючи традиційні іконографічні зображення Діви Марії. Вона носить українську вишиванку з кора- ловим намистом, що підкреслює її зв’язок з українською культурою та традиціями. Дитина загорнута в жовту тканину, що контрастує з синім одягом матері, утворюючи кольори українського прапора. Фон картини складається з абстрактних фрагментів пошкоджених будівель, що підкреслюють на- слідки війни та руйнувань. Центральний елемент фону — зруйнована будівля будинку побуту, яка, зда- ється, втратила свою структурну цілісність, нагадуючи про страшні події, що відбулися в місті. Вгорі над головою жінки видно німб, який підкреслює її сакральний образ, роблячи паралель із образом Богоро- диці. Жінка і дитина на картині випромінюють спокій і ніжність, незважаючи на руйнування навколо. Їхні обійми передають почуття захисту, любові та турботи, що є особливо важливим у контексті воєнних подій. Ця сцена акцентує на незламності та силі материнської любові, яка здатна зберігати життя і надію навіть у найтяжчі часи. 57 Картина нагадує про ракетний удар, який стався у Вінниці 14 липня 2022 року. Того дня Росія за- пустила крилаті ракети «Калібр» на мирні об’єкти міста, спричинивши жахливі руйнування та численні жертви. Цей напад забрав життя багатьох людей, серед яких були діти. Маленька Ліза Дмітрієва, яка поверталася з мамою з лікарні, загинула від уламків ракети. 7-річний Максим Жарій і його мати Вікто- рія загинули в клініці «Нейромед». 8-річний Кирило Пяхін згорів живцем у машині, чекаючи на бабусю. Загалом від російських «калібрів» загинули 27 людей, багатьох з яких опізнали лише після проведення тестів ДНК. Постраждало понад 200 людей, а місто опинилося в стані шоку і скорботи. Ця картина передає змішані почуття: з одного боку, вона демонструє тендітність і красу материн- ської любові, з іншого — руйнування і хаос, що оточують її. Ця композиція символізує боротьбу за ви- живання, красу та культурну спадщину на тлі війни, нагадуючи про важливість збереження людяності та надії у найскладніші моменти. Техніка виконання картини є особливо тонкою і м’якою, немов акварель, що додає роботі емоційної глибини та важкості. Загальний вигляд картини нагадує традиційні релігійні ікони, але в контексті сучасних подій, що підкреслює важливість і актуальність цього образу для сьогодення. Картина є потужним символом стій- кості та незламності українського народу, який зберігає свою ідентичність і культурну спадщину навіть перед лицем руйнувань і війни. Образ матері, яка тримає свою дитину, нагадує про трагедію невинно вбитих під час ракетного уда- ру. Вона молиться за тих, хто загинув, і за тих, хто пережив ці жахливі події. Цей твір мистецтва є не лише зображенням скорботи та болю, але й молитвою за мир та справедливість, за надію на відродження та світле майбутнє. «Вінницька Мадонна» — це свідчення невимовного горя і одночасно символ надії. Картина нагадує нам про важливість пам’яті, про те, що кожне життя є цінним, і про те, що навіть у найтемніші часи лю- дяність і любов можуть освітлювати шлях до відновлення. Цей твір мистецтва закликає до миру і вша- новує пам’ять тих, хто загинув у Вінниці, нагадуючи про невимовні втрати і про необхідність зупинити насильств.
БУЧАНСЬКА МАДОННА» – МОЛИТВА ЗА НЕВИННО УБІЄННИХ. 150х150. Полотно, олія, 2024 рік Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Бучанська Мадонна» – молитва за невинно убієнних На картині зображена жінка, яка ніжно тримає на руках дитину. Жінка одягнена в синій плащ, який нагадує традиційні іконографічні зображення Діви Марії. Дитина загорнута в жовту тканину, що контрастує з синім одягом матері, утворюючи символічні кольори українського прапора. Фон картини складається з фрагментів пошкоджених будівель, які підкреслюють наслідки війни та руйнувань. У верхньому правому кутку розташований герб міста Буча, що підкреслює місцевий контекст сцени. Жінка і дитина на картині випромінюють спокій та ніжність, незважаючи на руйнування навколо. Їхні обійми передають почуття захисту, любові та турботи, що є особливо важливим у контексті воєнних подій. Образи матері і дитини, одягнених у традиційні українські кольори, нагадують про незламність українського народу та його здатність зберігати людяність і культурну спадщину навіть у найтяжчі часи. Картина передає змішані почуття: з одного боку, тендітність і краса материнської любові, з іншого — руйнування і хаос, що оточують її. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни, нагадуючи про важливість збереження людяності та надії у найскладніші моменти. Картина зображує трагічну сцену у Бучі. На передньому плані знаходиться дівчинка зі зляканим і сумним виразом обличчя, що тримає на руках немовля. Ці діти вижили, але їхні батьки були вбиті у них на очах. Обидві дитини вкриті брудом, що підкреслює умови, в яких вони знаходяться. За ними видніються зруйновані будівлі, автомобіль, що згорів, і тіла загиблих на землі, створюючи атмосферу повного хаосу і руйнування. Справа вгорі ми бачимо елемент Київської культури – фібулу. Київська культура — археологічна культура, що існувала з рубежу II–III століть до 2-ї половини V століття на території північно-східної України. Фон картини має текстуру стіни, що потріскалася і облупилася, з пробоїнами від куль і слідами крові, що додає драматизму і передає відчуття насильства і жорстокості. У центрі композиції виділяються яскраві червоні елементи, що символізують кров та страждання, які контрастують із темними тонами зруйнованого міста. Картина викликає сильні емоційні переживання та акцентує увагу на гуманітарній катастрофі, спричиненій війною. Разом зі звільненням окупованих територій почали виходити на загал звірства російських військових, які вони вчиняли на окупованих територіях. Найбільш показовою стала Буча – одне з перших звільнених міст Київської області. 1 квітня ЗСУ увійшли до Бучі, а 2 квітня з’явилися перші кадри злочинів, які вчиняли російські окупанти. Тіла загиблих лежали на вулицях зі зв’язаними руками, десятки братських могил, вбиті зі слідами катувань, спроби приховати злочини, спаливши тіла. Згодом почали з’являтися відомості про масові зґвалтування жінок і неповнолітніх дітей російськими військовими. Перших кадрів з Бучі стало достатньо, щоб світ нарешті усвідомив, що має справу із сучасними варварами. У світі почала лунати інша риторика: Україна має перемогти. Звичайно, не лише в Бучі окупанти знущалися з цивільного населення. Таких міст в Україні десятки, якщо не сотні. Але саме Буча стала шоком для світу і точкою відправлення оновленої міжнародної політики. Бучанська різанина, або геноцид у Бучі — масове вбивство українського цивільного населення в місті Буча Київської області, що супроводжувалося викраденнями, тортурами, зґвалтуваннями, у тому числі дітей, та мародерством. Злочини скоїли збройні сили та інші формування РФ у період російсько-української війни під час російського вторгнення у березні 2022 року попри неодноразові заяви, що Росія атакує лише військові цілі. Загинуло понад 637 жителів міста, українська влада назвала це геноцидом українців і звернулась до Міжнародного кримінального суду з проханням розслідувати ці події. Міністр оборони України Олексій Резніков заявив, що кількість людей, убитих російськими військами в Бучі, більша, ніж у Вуковарі (щонайменше 255 осіб). Перші кадри з Бучі стали точкою неповернення для світової спільноти, яка остаточно усвідомила жахіття, що відбуваються в Україні, і стала на бік нашої країни. Картина «Бучанська Мадонна» є потужним символом цього жаху та водночас надії. Вона передає почуття захисту, турботи та любові у найважчі часи, нагадуючи про те, що навіть серед руїн і жаху життя продовжується. Образ матері з дитиною уособлює незламність українського народу, який, незважаючи на жахливі втрати, зберігає свою людяність і надію на краще майбутнє. Ця картина є нагадуванням про те, що навіть у найтемніші часи світло материнської любові здатне освітити шлях до майбутнього.
«БОРОДЯНСЬКА МАДОННА: СИМВОЛ МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ ТА НЕЗЛАМНОСТІ». 90х120. Полотно, олія, 2024 рік Автор – Владислав Задворський (м. Ірпінь). «Бородянська Мадонна: Символ Материнської Любові та Незламності» На картині зображена жінка, яка ніжно тримає на руках дитину. Обидві фігури одягнені в традиційні українські вишиванки. Жінка та дитина сидять на фоні зруйнованого міського ландшафту, що надає картині глибокого символізму та емоційного контексту. Фон картини складається з фрагментів пошкоджених будівель, які підкреслюють наслідки війни та руйнувань. З правого боку можна побачити пошкоджений пам’ятник Тарасу Шевченку, символ української культури та національної самобутності, що стоїть серед руїн, як нагадування про силу духу народу. На передньому плані, біля жінки та дитини, розташовані червоні маки та традиційний український посуд. Мотиви української культури і традицій переплітаються з сучасними реаліями, створюючи контраст між минулим і сьогоденням. Жінка і дитина на картині випромінюють спокій і надію, незважаючи на руйнування навколо. Це зображення передає почуття захисту, любові та турботи, що є особливо важливим у контексті воєнних подій. Образи матері і дитини, одягнених у вишиванки, нагадують про незламність українського народу та його здатність зберігати культурну спадщину навіть у найтяжчі часи. Картина викликає змішані почуття: з одного боку, вона передає тендітність і красу материнської любові, з іншого — руйнування і хаос, що оточують її. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни. Битва за Бородянку стала однією з найтрагічніших подій під час російського вторгнення в Україну у 2022 році. Масові вбивства в Бородянці, що відбулися у березні 2022 року, стали одним з найжахливіших прикладів воєнних злочинів, скоєних російськими військами під час вторгнення. Бородянка, що знаходиться в Київській області, зазнала масових бомбардувань та артилерійських обстрілів. Будинки були знищені, а підвалів багатоповерхівок стали пастками для тих, хто шукав там прихистку. Руйнування міста було настільки масштабним, що рятувальники довгий час не могли дістатися до завалів через постійні обстріли. Сотні мирних жителів загинули під завалами, а багато з тих, хто намагався врятуватися, були розстріляні російськими військами. Пам’ятник Тарасу Шевченку, що стоїть серед руїн, з простреленою головою, став символом незламності українського духу. Картина «Бородянська Мадонна» є втіленням цього героїзму та стійкості. Вона передає почуття захисту, турботи та любові, акцентуючи на материнській ролі жінки у важкий час. Цей образ нагадує нам про важливість підтримки і солідарності в найскладніші часи. Картина викликає змішані почуття: з одного боку, тендітність і краса образу матері та дитини, з іншого — руйнування і хаос, що оточують їх. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни. Вона підкреслює, що навіть у найтяжчі моменти мистецтво і культура залишаються потужним засобом для збереження людяності та надії. У час, коли Україна переживає складні випробування, образ матері з дитиною нагадує про незламний дух народу, який не здається навіть перед лицем катастрофи.
«Бахмутська Мадонна: Символ Стійкості та Материнської Любові» «БАХМУТСЬКА МАДОННА: СИМВОЛ СТІЙКОСТІ ТА МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ». 90х120. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). На картині зображена жінка, яка ніжно тримає на руках сплячу дитину. Жінка одягнена в синій плащ, що нагадує традиційні іконографічні зображення Діви Марії. Дитина загорнута в жовту тканину, яка контрастує з синім одягом матері, утворюючи кольори українського прапора. Цей образ сучасної мадонни підкреслює глибокий емоційний зв’язок між матір’ю та дитиною, втілюючи любов і захист у найтяжчі часи. Фон картини абстрактний, складається з фрагментів різних кольорів, переважно синіх та жовтих відтінків, що додає глибини та емоційного контексту. У верхньому лівому кутку розташований герб міста Бахмут, що підкреслює місцевий контекст сцени, а поруч — український прапор. Ці символи вказують на конкретне місце і час, пов’язуючи події картини з реальними подіями війни в Україні. Картина передає почуття спокою, захисту та турботи, акцентуючи на материнській ролі жінки у важкий час. Образ жінки з дитиною нагадує традиційні ікони, але водночас має сучасний вигляд, що відображає реалії сьогодення. Ця картина символізує стійкість та незламність українського народу, його здатність зберігати людяність та турботу навіть у найважчі моменти. Битва за Бахмут між українськими та російськими військами тривала з серпня 2022 року до травня 2023 року і завершилася відступом українських сил з міста. Бахмут — районний центр Донецької області, який до російського вторгнення мав населення у 73 тисячі мешканців. Атаки на місто почалися у серпні 2022 року з південного сходу. Російські сили просувалися навколо міста у двох напрямках, беручи його з обох боків у напівоточення. У січні 2023 року росіяни захопили Соледар, що суттєво ускладнило ситуацію для українських оборонців. У травні 2023 року українські війська відступили з Бахмута, але бої тривали на околицях. Російські війська знищували квартал за кварталом, застосовуючи важкі вогнеметні системи «Солнцепек» та фосфорні бомби. Битва за Бахмут стала найкровопролитнішою з початку російського вторгнення в Україну 2022 року і найкривавішою битвою піхоти з часів Другої світової війни. Ця картина присвячується кожному воїну, що воював за Україну, кожному солдату, що боровся під Бахмутом. Ця перемога підняла силу духу для усіх українців, для усіх воїнів. Слава Україні! Слава Героям! Картина «Бахмутська Мадонна» є втіленням цього героїзму та стійкості. Вона передає почуття захисту, турботи та любові, акцентуючи на материнській ролі жінки у важкий час. Цей образ нагадує нам про важливість підтримки і солідарності в найскладніші часи. Картина викликає змішані почуття: з одного боку, тендітність і краса образу матері та дитини, з іншого – руйнування і хаос, що оточують їх. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни. Вона підкреслює, що навіть у найтяжчі моменти мистецтво і культура залишаються потужним засобом для збереження людяності та надії. У час, коли Україна переживає складні випробування, образ матері з дитиною нагадує про незламний дух народу, який не здається навіть перед лицем катастрофи.
«Авдіївська Мадонна: Символ Материнської Любові і Героїзму» «АВДІЇВСЬКА МАДОННА: СИМВОЛ МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ І ГЕРОЇЗМУ». 90х120. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). Картина «Авдіївська Мадонна» є потужним візуальним символом сучасної боротьби та виживання українського народу. На ній зображена жінка, яка тримає на руках маленьку дитину, утворюючи образ сучасної мадонни. Жінка, одягнена в синю одіж, а дитина в жовтий одяг, своїм вбранням передають кольори українського прапора. Вони притискаються одне до одного, виражаючи глибокий емоційний зв’язок та турботу. Жінка носить коралове намисто, що говорить про любов до українських традицій. Картина має абстрактний фон, створений з фрагментів різних кольорів, переважно синіх та коричневих відтінків, що надає їй глибину та емоційний контекст. У верхньому правому кутку розташований герб міста Авдіївка, що підкреслює місцевий контекст сцени. Загалом, картина передає почуття захисту, турботи та любові, акцентуючи на материнській ролі жінки у важкий час, адже це так потрібно було як жителям Авдіївки, так і воїнам, що молитвою своєю і подвигом свої відстоюють Україну. Авдіївка, місто на сході України, з 2014 року стала однією з гарячих точок конфлікту між українськими силами та проросійськими бойовиками. Місто опинилося на лінії фронту, зазнавши постійних обстрілів і руйнувань. З початку конфлікту і до сьогодні Авдіївка залишається символом стійкості і героїзму українського народу. Від початку війни на сході України Авдіївка стала однією з гарячих точок. Місто опинилося на лінії фронту, зазнавши постійних обстрілів і руйнувань. У січні 2015 року в ході боїв за Донецький аеропорт Авдіївка зазнала масованих обстрілів. Багато жителів були змушені евакуюватися, а місто зазнало значних пошкоджень інфраструктури. Протягом 2016 року тривали бойові дії в околицях Авдіївки, зокрема біля промзони міста, що стало ареною запеклих боїв. Місто залишалося під контролем українських сил, але зазнавало постійних обстрілів. У січні 2017 року відбулися одні з найінтенсивніших боїв. Російські гібридні сили здійснили спробу прориву, що призвело до значних руйнувань і гуманітарної кризи. Місто залишилося без електрики, водопостачання та опалення в умовах зимових морозів. Останні події ще більше підкреслюють важливість цього символу. Росіяни стягнули на Авдіївський напрямок все, що могли стягнути зі своєї армії. У таких умовах українським військам доводилося займати дедалі менше придатних позицій для оборони. Голова Ради резервістів Сухопутних військ ЗСУ Іван Тимочко заявив, що місто постійно перебувало під обстрілом. З 10 жовтня 2023 року російські війська почали штурмувати Авдіївку колонами техніки. Станом на кінець грудня 2023 року російські війська дійшли впритул до міста й атакували з 20-30 напрямків. Авдіївку обстрілювали зі всіх наявних видів озброєння, в січні російські війська почали засипати місто авіабомбами. З 1 по 12 січня російські війська застосували по Авдіївці 154 крилаті авіабомби за 12 днів січня. 14 лютого речник оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» Дмитро Лиховій підтвердив, що в Авдіївці кілька днів тривають вуличні бої. На початку лютого в місто почали прориватися російські диверсійні групи. Авдіївська оборона, яка розпочалася в жовтні 2023 року, є прикладом неймовірної стійкості та мужності українських захисників. Українські війська завдали ворогу величезних втрат, захищаючи місто та його мешканців. З 10 жовтня 2023 по 17 лютого 2024 року українські захисники завдали ворогу значних втрат: 47 186 осіб особового складу, 364 танки, 248 артилерійських систем, 748 бойових бронемашин, 5 літаків. Картина «Авдіївська Мадонна» є втіленням цього героїзму та стійкості. Вона передає почуття захисту, турботи та любові, акцентуючи на материнській ролі жінки у важкий час. Цей образ нагадує нам про важливість підтримки і солідарності в найскладніші часи. Авдіївка є символом стійкості і героїзму, місто та його мешканці демонструють надзвичайну мужність та здатність до відновлення в умовах, що здаються непереборними. Події в Авдіївці нагадують про важливість підтримки і солідарності в найскладніші часи. Картина викликає змішані почуття: з одного боку, тендітність і краса образу матері та дитини, з іншого – руйнування і хаос, що оточують їх. Ця композиція символізує боротьбу за виживання, красу та культурну спадщину на тлі війни. Вона підкреслює, що навіть у найтяжчі моменти мистецтво і культура залишаються потужним засобом для збереження людяності та надії. У час, коли Україна переживає складні випробування, образ матері з дитиною нагадує про незламний дух народу, який не здається навіть перед лицем катастрофи.
«Опіка історії: під захистом гарнізонного храму Святих Петра І Павла» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) « Жінка з дитиною на руках зображена на тлі Гарнізонного храму святих Петра і Павла у Львові. У сучасній історії України він відіграє дуже важливу роль. Багато сучасних військових, які загинули у ході нинішньої російсько-української війни, саме із Гарнізонного храму вирушали в останню путь. Зараз у церкві є особлива галерея пошанування пам’яті захисників, які віддали своє життя за волю України. Її показують усім делегаціям, які відвідують храм – і президентам, і міністрам, і дипломатам. Служителі та вірні гарнізонного храму активно займаються волонтерством і благодійністю, залучають до цього діаспорян і різних партнерів. За час війни капелани церкви Петра і Павла незліченну кількість разів їздили до українських військових на передову. Цей храм є пам’яткою архітектури, яка поєднує наше славне минуле з сучасною героїчною історією. Це перша барокова споруда Львова. Спочатку храм будувався як костел ордену єзуїтів. Початок спорудження – 1610 р., а освячення – 1630 р. При костелі діяла колегія, у якій, свого часу навчався Богдан Хмельницький. На основі колегії згодом постав університет, який сьогодні носить ім’я Івана Франка. Після ліквідації ордену єзуїтів 1773 р. папою римським Климентом XIV храм пристосували під гарнізонний військового командування австрійської армії. За радянських часів храм закрили. У ньому влаштували книгосховище Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. У 2011 р. його відкрили і освятили повторно. І він став Гарнізонним храмом святих Петра і Павла. З огляду на те, що у певний період історії храм виконував функцію гарнізонного храму міста, на даний час храмом опікуються капелани Центру військового капеланства Курії Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви [1; 2; 3]. Над головою жінки зображено гуцульський мосяжний (латунний) хрест. Його опубліковано у альбомі «Українська старовина із приватних збірок. Мистецтво Гуцульщини та Покуття». Термін «мосяж» походить від польського слова mosi dz – латунь. Мосяжництво, як вид обробки металу здавна мало значне поширення на Гуцульщині. Такі хрести є чоловічою прикрасою гуцулів. «Є хрести маленькі – від 2 до 5 сантиметрів. Це є зґардові хрести, які йшли на зґарди – можливо, дітям малим або ж вони могли йти як тільничок. Наступний розмір – від 5 до 8 сантиметрів. Це є хрести середнього розміру. Такі хрести могли бути нагрудними (менший хрест могла носити й жінка), а також могли йти як центральні на зґарди. А чоловічі хрести – це від 10 до 15 сантиметрів. Це великі, важкі хрести на грубих ретязях. Це були так звані ґаздівські хрести. Кожен гуцул мав такий хрест. Він не носив його щодня, це була все-таки святкова прикраса, недільна. Я не думаю, що він ходив з ним кожного дня на роботу – чи то ліс сплавляти, чи полювати з таким великим хрестом. Бо такий хрест міг важити грамів триста». Так про різновиди мосяжних хрестів зазначає їх дослідник Олекса Валько [5]. Пам’яток археології на картині небагато. З правого боку під щитком з левом, поміщено зооморфне зображення (вовка), яке походить з Михалківських скарбів. Виявлено їх у 1878 та 1897 рр. біля с. Михалки на Тернопільщині. Дослідники датують їх VIII-VII ст. до н. е. Михалківський скарб не має рівних собі за цінністю серед подібних скарбів у всьому Карпато-Дунайському басейні. Скарб складався із золотих речей і важив 7 кг. Серед ритуальних речей у скарбі були: діадема з золотої бляхи, багато фібул, кілька браслетів, круглих блях – фаларів, ґудзиків, золоті зображення вовків і ін. Деякі предмети мають повну аналогію з прикрасами гальштатського типу з золотих скарбів Угорщини [6]. У лівому, нижньому куті картини подано збільшене зображення металевої фігурки кабана, яке походить з колекції Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького. Її знайдено у 1952 р. біля с. Мала Бийгань Берегівського району. Фігурка вепра належить до латенської археологічної культури, яку дослідники пов’язують з кельтами. Розквіт латенської культури на Закарпатті припадає на ІІ – першу половину І ст. до н. е. Археологами тут виявлено майже 40 неукріплених кельтських поселень. Однак, найбільш дослідженим є укріплене поселення між горами Галіш і Ловачка. Кельтські старожитності на Закарпатті – найвіддаленіший східний форпост латенської культури [7]. Свого часу, Галичина і Волинь відіграли надзвичайно важливу роль у історії становлення Української держави. Саме сюди, після монголо-татарської навали у середині ХІІІ ст., перемістився державотворчий центр формування українського етносу та української держави. Наступницею після Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, яка об’єднала навколо себе майже усі українські етнічні землі. Саме тому на картині зображено пам’ятки української старовини XIII – XIV ст., які походять з території Галицько-Волинського князівства. Цінним і важливим артефактом є щиток срібного персня-печатки із зображенням пташки. Пам’ятка походять із земель колишньої Галицько-Волинської Русі і датується кінцем ХІІІ – початком XIV ст. Поширеними було два типи таких зображень: із написом навколо пташки або з орнаментом. На персні-печатці, зображеному на картині напис відсутній. Орнамент навколо пташки у вигляді коротких ліній. У каталозі печаток це зображення подано під № 22951. Зображення птахів без надписів відносяться до перснів Волинського типу. Дослідники стверджують, що персні-печатки із зображенням птахів і написами навколо них, належали заможним людям, а саме боярам. Більшість з них знайдена саме на галицьких землях. Тут бояри були у меншій залежності від князів. Такі персні-печатки символізували певний рівень самостійності бояр стосовно князівської влади. Аналогічні зображення були також на трьох печатках грамоти останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича), датованої 1334 р., та на двох з 1335 р., на яких, крім княжої, було ще по сім боярських печаток. За допомогою таких печаток робилися відтиски на воску та різного роду мастиках. Ще в Х ст. руські купці та князівські посланці мали золоті і срібні печатки. Вони служили для посвідчення їх осіб і мали на собі певні знаки власності. Печатки, подібні до демидівських, з’явилися пізніше, в другій половині ХІІ ст., коли вони замінили у вжитку свинцеві печатки (молівдовули), що ними затверджувалися державні документи у галицько-волинських землях. У нинішніх інтернет-джерелах подається багато зображень перстенів на щитках яких зображено птаха [8; 9; 10]. У верхньому правому кутку картини на щиті зображено лева, як герб Галичини. Пам’ятка, можливо, походить з печатки Владислава Опольчика (1372-1378) і відноситься до кінця XIV ст., а точніше до 1378 р. [11]. Надзвичайно важливими у нашому житті є історичні події ХХ ст., які пов’язані з боротьбою українського народу за свою незалежність. В першу чергу це події доби Української національної революції 1917-1921 рр. та боротьба ОУН і УПА. Однією з найперших пам’яток цієї тематики є відзнака січових стрільців з левом повернутим вправо та з абревіатурою «УСС 1914». Вона з’явилася у листопаді 1915 р. як «пам’ятна металева відзнака про теперішню війну для кожного учасника в українському стрілецтві». Для стрільців-однорічників була випущена відзнака зменшеного розміру. Відзнака зображена на лівій, верхній стороні картини [12; 13]. Над нею поміщено інший пам’ятний знак, який є свідченням тієї героїчної епохи – «Соборна Україна» («Відзнака соборної України»). На щиті зображено Архангела Михаїла з мечем в одній руці та зі щитом у іншій. На щиті у Архангела зображено лева. Зверху напис «Україна», а з низу дата – «1917». Проєкт знака розробив Іван Боберський. У його основу покладено один з варіантів герба майбутньої соборної Української держави. Його автором був Юліан Буцманюк. Знак випущено у вересні 1917 р. у Відні коштом Івана Боберського та редакції газети «Вісті з Запоріжжя». Дохід від його продажу мав піти на купівлю землі під «Український Город» – спортивно-просвітній комплекс у Львові. В українських збройних силах 1917-1920 рр. цей знак міг носитися як на головних уборах, так і на грудях. Дослідникам відомо понад десять варіантів цього знака [13; 14, с. 184]. Ще однією цікавою історичною пам’яткою першої половини – середини ХХ ст. є кокарда з націоналістичним тризубом (мечем) зображена на картині з правого боку. Такі кокарди могли кріпитися на головні убори вояків ОУН-УПА – мазепинки і петлюрівки. Вона використовувалася членами організації українських націоналістів (ОУН). Але після розколу в ОУН 1940 р. тризуб з мечем залишився гербом ОУН (м), а в ОУН (б) визнавали тризуб Володимира Великого встановлений 1918 р. Це, звичайно, обмежувало масовість носіння такої відзнаки у відділах УПА, що підпорядковувалися ОУН (б). Існує декілька різновидів цієї відзнаки, виготовлених вже після Другої світової війни. Відзнаку з подібним гербом, але з текстом «Слава Україні» навколо нього використовували в Українському Легіоні полковника Р. Сушка (інша назва – Військові Відділи Націоналістів) у 1939 р. [15]. Цікавою, з історичного погляду є «печатка» з тризубом зображена на картині з лівого нижнього боку. Середня частина тризуба закінчується хрестом. Історія цього виду тризуба сягає часів князя Володимира Святославовича. Особливо популярним він був і в українській історії першої четверті ХХ ст. [16]. Отже, історико-культурна спадщина земель Західної України має надзвичайно потужний пласт пов’язаний з державо- і націотворчими процесами української історії періодів: Галицько-Волинської держави та Визвольних змагань українського народу ХХ століття. Ці традиції мають своє продовження і нині, особливо у часи російсько-української війни. «ОПІКА ІСТОРІЇ: ПІД ЗАХИСТОМ ГАРНІЗОННОГО ХРАМУ СВЯТИХ ПЕТРА І ПАВЛА». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«Сльози Одеси: чиста молитва серед руїн» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) « У центрі картини молода жінка з дитиною на руках. Дитина притулилася до матері. У них за спиною інтер’єр зруйнованого Спасо-Преображенського собору у м. Одеса. В ніч на 23 липня 2023 р. Росія здійснила чергову жорстоку атаку по Одесі. Ворог обстріляв місто щонайменше 5 видами ракет. Пошкоджено житлові будинки, об’єкти цивільної інфраструктури та зруйновано Спасо-Преображенський кафедральний собор УПЦ МП. Собор має статус Пам’ятки культурної спадщини України. У 2023 р. його було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО [1]. Одна з ракет влучила у праву частину собору. «Руйнування колосальні. Половина собору лишилася без даху. Порушені центральні палі, фундамент. Вилетіли всі вікна, ліпнина. Була пожежа, загорілася частина, де у церкві продаються ікони та свічки. Після закінчення повітряної тривоги приїхали служби, ДСНС і все потушили», — розповів Андрій Пальчук. Із-під завалів дістали Касперівську ікону Божої Матері, яка є покровителькою Одеси [2]. Одещина має багато спільного з історією Поділля. Північні райони Одеської області належать до історико-етнографічного регіону Поділля. Історико-культурна спадщина цих земель України також багата і неповторна. Тут збереглося багато пам’яток матеріальної і духовної культури українського народу. Особливо це стосується пам’яток археології. Найдавнішими, за часом створення, на картині є трипільські старожитності – мальовані антропоморфні та зооморфні зображенні виконані на посуді. Пам’ятки походять з трипільських поселень Південно-Східного Поділля. Трипільська культура була поширена на значній частині Правобережної України починаючи з кінця VI – до початку III тис. до н.е., тобто понад 2 тисячі років. Трипільці залишили нам у спадок понад 2 тисячі пам’яток, переважно це залишки поселень, зрідка могильники. В тому числі, на території Вінницької області відомо 295 трипільських поселень, а у Одеській області їх є 124 [3, с. 565-583, 638-645]. За уточненими даними В. С. Рудя, на 2015 р., у Вінницькій області зафіксовано 403 поселення трипільців [4, с. 135]. Загалом трипільські старожитності відомі на території України, Молдови і Румунії. В Румунії подібні пам’ятки мають назву культура Кукутень. Тому серед українських науковців поширеною є загальна назва – культура Трипілля–Кукутень, а серед інших – Кукутень–Трипілля [5, с. 16, 31]. Нині ж використовується ще одна назва – «культурний комплекс Кукутень-Трипілля» (КККТ). Антропоморфні та зооморфні зображення серед величезної кількості мальованого посуду трипільської культури займають особливе місце. Їх, відносно інших зображень, зовсім не багато. На картині подано зображення людини, яке походить з поселення Бернашівка ІІ. Пам’ятка знаходиться біля с. Бернашівка Могилів-Подільського району Вінницької області. Дослідження проводилося у 1989-1991 і 1993 рр. Дністровською експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом О. Г. Колесникова (О. Г. Корвін-Піотровського) [6, c. 42]. Антропоморфне зображення з Бернашівки виконане на амфорі з «совинним ликом» [7, c. 107]. Стать зображення визначити не можливо, хоча дослідники вважають їх зображенням жінки. На думку Н. Б. Бурдо такі зображення носять сакральний зміст та, вірогідно, передають образ антропоморфного божества [8, c. 20]. Артефакт зберігається в колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею [9, c. 57]. Два зображення тварин, розміщених у правій частині картини, походять з трипільського поселення Чечельник Чечельницького (нині Гайсинського) району Вінницької області. Вони схожі на собак, які біжать чи готовляться стрибати, високо піднявши хвости. Це матеріали з розвідок та розкопок 1990 р. проведені під керівництвом В. А. Косаківського та І. І. Зайця [10, c. 148-149]. Артефакти також зберігаються у колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею. Мальовані зображення тварин з’являються та трипільському посуді у кінці середнього періоду (ВІІ) і поширюються на початку пізнього (СІ) на посуді петренської, чечельницької та інших груп пам’яток [7, c. 86]. Відомо близько 200 посудин із зооморфними зображеннями. Серед таких зображень можна визначити собаку, велику рогату худобу, козу і оленя. Зображення собак буває різноманітне, що, ймовірно, відповідає тваринам різних порід. Виходячи з того, що у частини тварин підкреслено статеву ознаку, то зображали самців і самиць [11, с. 191, 193]. Ще одну групу зображень становлять пам’ятки античності. На передньому плані картини зображено античну гідрію. Кераміка такого типу займає вагоме місце в українських музеях. Наприклад, у Одеському археологічному музеї зберігається велика колекція такої кераміки. Гідрія – посудина для води. Вона прикрашена червонофігурним сюжетним розписом, який виконанно спеціальними фарбами з наступним випалом виробу. Найбільш поширеним були чорнофігурні і червонофігурні способи виконання розписів на античному посуді. При чорнофігурному способі декорування посуду фігури людей і інші зображення малювалися чорною фарбою, а тло залишалося кольору кераміки. Згодом спосіб нанесення зображення змінився. Чорним кольором передавали тло, а не зображення, яке зберігало колір посудини. Кераміка найбільш масовий матеріал, який виявляють археологи під час розкопок грецьких міст у Північному Причорномор’ї та в Криму. Довгий час у Північне Причорномор’я мальований посуд поступав, переважно, з Аттики. Місцеві ж майстри часто копіювали привізні зразки. Власне виробництво набуло значного поширення в епоху Еллінізму, починаючи з ІІІ ст. до н. е. [12]. До цього ж часу відноситься і скульптура Геракла. Такі пам’ятки відомі також на півдні України. Вони є свідченням історії античних держав у римський період їхньої історії (друга половина 1 ст. до н. е. – третя четверть ІІІ ст. н. е. ). Саме в цей час населення античних міст вступає в тісні й різнобічні контакти із Римською імперією. Римського впливу зазнали також племена і народи, що мешкали за межами кордонів імперії. Після завершення воєн з Мітрідатом VI Євпатором цей регіон увійшов в орбіту римських інтересів і їх воєнно-політичного впливу [13, с. 314]. Саме про цей період історії України і розповідає скульптура римського воїна зображена на картині. До цього ж історичного періоду належить золота пряжка з вставками із бірюзи, від парадного пояса з сарматського поховання І ст. н. е. біля с. Пороги Ямпільського (нині Могилів-Подільського) району на Вінниччині. Вона зображена у лівому верхньому куті картини. Артефакт виявлено у ході розкопок, у 1984 р. експедицією Вінницького обласного краєзнавчого музею під керівництвом Бориса Івановича Лобая, двох поховань представників сарматської знаті. У чоловічому похованні, серед різноманітного інвентарю, археологи виявили залишки пояса, яким був підперезаний покійник. Пояс шкіряний, червоного кольору, з металевими, покритими золотом пряжками. По обидва боки від них на поясі розташовані дві накладки, золоті ззовні і срібні з середини. На них нанесено тамги – знаки власності. Такі ж дві накладки розташовані на задній частині пояса. На пряжці зображено двобій грифонів. Зображення на обох пряжках подібні. Матеріали розкопок зберігаються у колекції археології Вінницького обласного краєзнавчого музею [14, c. 10, 14-18; 15, с. 79, 312]. Ще одним артефактом сарматського часу є трубчастий кістяний виріб з різьбленим орнаментом. Він зображений на передньому плані картини, з права. Предмет походить з поховання сарматської жриці І ст. н. е. Розкопки Валентини Тихонівни Загоруйко кургану біля с. Писарівка Ямпільського (нині Могилів-Подільського) району на Вінниччині у 1991 р. Артефакт зберігається також у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї [15, с. 89, 314]. Особливе місце в історії, культурі та мистецтві України займає Бушанський язичницький наскельний рельєф, який розповідає про світогляд наших предків. Рельєф є складовою частиною храмового комплексу. Площа зображення становить 9 кв. м. і він розміщений на східній стіні комплексу. З лівого краю зображено дерево. На одній з його гілок вибито зображення півня у профіль, повернутого ліворуч. Під деревом у профіль зображено стоячу навколішки людську постать, яка у руках, витягнутих перед собою й зігнутих у ліктях, тримає округлий предмет, можливо, чашу. За спиною людини, на вищому постаменті, вирізьблений олень. Тулуб його подано у профіль, а роги у фас. Посередині рельєфу, у верхній частині, вирізьблено прямокутну рамку, у середині якої збереглися залишки напису. Частину цього рельєфу, а саме – чоловічу постать і півня на гілці відобразили художники у нижній лівій частині картини. На думку Іона Срулевича Винокура, археолога, який проводив дослідження цього храмового комплексу, пам’ятка функціонувала з кінця IV – до середини XVII ст. Питання походження пам’ятки залишається і до сьогодні дискусійним. На сьогодні «скельний храм» є перлиною Державного історико-культурного заповідника «Буша», який функціонує у с. Буша Могилів-Подільського району на Вінниччині [16, с. 47-48]. «Скельний храм» у складі заповідника включено до «Семи чудес Вінниччини» та до списку «Визначні пам’ятки Вінниччини» [17, с. 12-24; 18, с. 56-57]. Над рельєфом зі «скельного храму» на картині зображено ще одну пам’ятку подільської старовини – срібну підвіску-«лунницю» зі скарбу ювеліра Х-ХІ ст. виявленого відомим археологом Павлом Івановичем Хавлюком, у ході розкопок городища уличів біля с. Червоне Немирівського (нині Гайсинського району) Вінницької області у 1990 р. Скарб складався із 6 срібних предметів: двох круглих підвісок, двох лунниць, ажурної намистини, пустотілої підвіски та двох арабських дирхемів. Матеріал виявлено у господарській ямі № 130. Скарб був захований у споруді над ямою [19, арк. 10-11] У наступному, 1991 р., у господарській ямі № 155, у ході розкопок виявлено скарб майстра-ювеліра. Він складався з двох частин. Перша – знаряддя праці ювеліра та готові вироби: 11 сердолікових намистин, 5 пустотілих сережок «волинського типу», ажурна срібна намистина і 4 пірамідальні підвіски [20, арк. 4, 10]. Лунниці, як прикраса, відомі у багатьох племен часів Київської Русі. Але уличські мають свої особливості у декорі, чим і вирізняються з поміж інших [21, с. 15, 18]. Артефакт зберігається у колекції Вінницького облаcного краєзнавчого музею [15, с. 98, 315]. Отже, історико-культурна спадщина Вінниччини і Одещини тісно переплітається в процесі історичного розвитку українських земель, має багато спільного, а відтак і вартого для збереження, охорони і передачі наступним поколінням українського народу. Тому, особливо актуальним у ході нинішньої російсько-української війни є, як збереження історичної пам’яті так і життя кожного, окремо взятого, громадянина України. «СЛЬОЗИ ОДЕСИ: ЧИСТА МОЛИТВА СЕРЕД РУЇН». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«СПАДОК НЕСКОРЕНИХ: МАТИ І ДИТЯ НА ТЛІ ЗРУЙНОВАНИХ СТІН ЧЕРНІГІВСЬКОГО ТЕАТРУ» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця). «Спадок нескорених: мати і дитя на тлі зруйнованих стін Чернігівського театру» У центрі картини зображено жінку з дитиною на руках. Вони зображені на тлі зруйнованого рашистами, у ході російсько-української війни (2014-2024 рр.), Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. 19 серпня 2023 року будівлю театру пошкоджено російським ракетним ударом. Була зруйнована частина будинку та її дах [1]. За основу зображуваних персонажів взята чернігівська молода жінка, яка вела свою дитину до студії бальних танців, а заняття мало проходити у театрі, який потрапив під обстріл. Дівчинка зображена у бальній танцювальній сукні. По ліву сторону від центральної композиції зверху до низу зображені пам’ятки історії та культури Чернігівщини, які увійшли до скарбниці культури України. У верхньому кутку картини зображено фрагмент різьбленої капітелі кінця ХІ ст., яка походить з Борисоглібського собору м. Чернігова. У білокам’яних капітелях цього собору втілено каролінгське плетево з мотивами романського мистецтва. На капітелях та наріжних каменях також зображали барсів, левів, фантастичних звірів – «симурглів». Саме симургла зображено на картині [2, с. 372-373]. Симургл (Симаргл, Семаргл) – божество з пантеону Київської Русі. Входив до числа шести язичницьких божеств, скульптурні зображення яких у 980 р. були встановлені Володимиром у Києві. На думку дослідників і ім’я, і образ мають іранське походження. У язичницькій міфології виконував функцію сполучення між світами [3]. Нижче зображено фрагмент браслету виконаного на пластині з бивня мамонта. Браслет покритий унікальним геометричним меандровим орнаментом, нанесеним крем’яним різцем. Артефакт виявлений під час розкопок у 1908 р. пізньопалеолітичної стоянки біля с. Мізин на Чернігівщині. Дослідження проводив відомий український археолог і етнограф Федір Вовк. Пам’ятка відноситься до епохи пізнього палеоліту і датується часом 35-10 тис. років тому. Матеріали з Мізина розкопані Ф. К. Вовком добре відомі у світовій археології [4, с. 26-27]. Малюнки на цьому та інших предметах зі стоянки у Мізині привертають увагу багатьох дослідників. Так, наприклад, Б. Фролов трактує малюнок на цьому браслеті як палеолітичний календар [5]. Ще одним видом ювелірного мистецтва цього ж часу є київські хрести-енколпіони. Це складені з двох частин нагрудні хрести, в середину яких, як правило, вкладалися мощі святих. Давньоруський хрест-енколпіон залишив один із значущих слідів в культурній спадщині Київської Русі. Вони відображають художній і духовний спосіб життя, на зорі становлення християнської віри серед русичів. Він є важливою частиною історії ремесла — мистецтва художньої обробки металу, і високої майстерності ремісників Київської Русі. Хрести-енколпіони прийшли на Київську Русь разом із християнством з Візантії. Візантійські енколпіони були виконані з дорогоцінних матеріалів та за складною технікою [6; 2, с. 383]. Нижче подана реконструкція щита дружинника періоду Київської Русі, який має нам нагадувати про звитягу Новгород-Сіверського князя Ігоря, який організував похід проти половців у 1185 році. Ця подія яскраво описана у «Літописі Руському» [7, с. 336-343] та «Слові о полку Ігоревім». Це твір є унікальною пам’яткою писемності і мови києво-руського періоду української історії [8]. Щит був найважливішою складовою частиною захисного спорядження давньоруського воїна. У «Слові о полку Ігоревім» щити згадуються не раз, правда у романтично-узагальненому, а не конкретному вигляді. Однак його автор називає червоний колір щитів: «Лисиці брешуть на черленії щити», «Русичі великії поля черленими щитами перегородили…», «а хоробрії русичі перегородили (поле) черленими щитами». Щити періоду Київської Русі були дерев’яними із залізними скріпленнями. Їхню поверхню розфарбовували і часто розписували візерунками. На мініатюрах Радзивіллівського літопису щити зображено червоними, рідше жовтими. В інші кольори їх фарбували рідко. У ХІІ ст. щити мали не круглу, а мигдалевидну форму. Такий щит захищав вершника від підборіддя до коліна. Подвійна згадка у «Слові о полку Ігоревім» про те, що русичі перегородили своїми щитами поле, може свідчити про те, що у піших воїнів були довгі щити, які закривали майже усе тіло ратника. Саме з таких щитів могли створювати своєрідну захисну стінку [9, с. 122-125]. Поряд зі щитом зображено бойову сокиру, яка походить з Чернігова. Її виявили у жовтні 2019 р. Вона прикрашена чудовою срібною інкрустацією і є свідченням високого рівня розвитку ковальського ремесла у часи Київської Русі. Знахідка датується Х-ХІІІ ст. На одній зі сторін сокири зображено тризуб. Сокира викуплена Тарасом Хмеловським, мешканцем м. Львова, і передана до колекції Національного музею історії України [10]. Сокири як зброя використовувалися і піхотинцями і вершниками. Дуже часто їх прикрашали вишуканим орнаментом [9, с. 109, 115-116].У правому, верхньому кутку картини зображено герб Батурина. У 1654 р. Батурин отримав магдебурзьке право, а відтак і свій герб [11, с. 423-424]. Місто Батурин впродовж 1669-1708 та 1750-1764 р. було резиденцією гетьманів Лівобережної України. На печатках із документів 1671-1692 рр. як герб зображені прапор, серце, хрест і зірка. На міській печатці за 1712-1717 рр. над півмісяцем зображено хреста і шестипроменеву зірку [12, с. 71]. Герб м. Батурина, має нагадувати нам про знищення міста, яке було столицею Гетьманщини за часів Івана Мазепи. 2 листопада 1708 р. його захопили і знищили московські війська, з наказу царя Петра І. Командував штурмом О. Меншиков [13, с. 406-407]. Тоді місто було вщент зруйновано, а жителів знищено. Від рук карателів полягло близько 16 тисяч захисників та мешканців Батурина [14, с. 91]. Сьогодні Батурин є символом української нескореності, міфологемою мужньої збройної боротьби козаків і жителів гетьманської столиці за самостійну Українську Державу, за українські права і вольності. Подвиг захисників Батурина надихав наступні покоління борців за волю і незалежність України. Тут діє Історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» [15, с. 182]. Нижче зображено фрагмент кістки – лопатки мамонта з геометричним орнаментом нанесеним червоною фарбою. Пам’ятка походить з вищезгаданої пізньопалеолітичної стоянки біля с. Мізина на Чернігівщині. Знахідку виявлено українським археологом Шовкоплясом І. Г. під час розкопок господарсько-побутового комплексу № 1 (житла) у 1954 р. На одній стороні лопатки зберігся розпис нанесений вохрою цегляно-червоного кольору. Збереженість орнаменту задовільна. Він виконаний у вигляді зигзагів-смуг, розміщених паралельними рядами. Малюнок виглядає композиційно урівноваженим, ритмічним. Він добре виділяється на світлому фоні поверхні кістки. У цьому ж житлі знайдено й інші кістки з подібним орнаментом, а також ряд предметів, які дослідниками об’єднано в один комплекс, який інтерпретовано як набір предметів музичного призначення стаціонарного типу (лопатка, бедро, таз, дві челюсті і фрагмент черепа мамонта) і рухомий звуковий інструментарій (колотушка, молоток, «шумовий браслет»). Тобто, орнаментована лопатка мамонта, зображена на картині є складовою частиною набору музичних інструментів, які є найдавнішими знахідками такого типу не лише в українській, а й у світовій археології [4. с. 62-90]. У нижньому правому куті картини зображено гунську фібулу середини V ст. н. е. з інкрустацією. Пам’ятка походить з м. Ніжин [5а. с. 512]. Отже, на картині зображено багатотисячолітню історико-культурну спадщину Чернігівщини, яка є складовою частиною України. Вона, як і життя мільйонів українців, знаходиться під загрозою знищення у ході нинішньої російсько-української війни та потребує негайного захисту і збереження, як складової частини світової історико-культурної спадщини. «СПАДОК НЕСКОРЕНИХ: МАТИ І ДИТЯ НА ТЛІ ЗРУЙНОВАНИХ СТІН ЧЕРНІГІВСЬКОГО ТЕАТРУ» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«Вода забуття: Стогін глибин Таврії» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) « Центральна композиція картини – жінка з дитиною на руках, яка йде по коліна у воді. На задньому плані вода, яка залила місто внаслідок екологічної катастрофи та багатоповерхові будинки, які опинились у воді. 6 червня 2023 р. російські окупанти вдалися до чергового акту екоциду, який загрожує безпрецедентними екологічними наслідками для півдня України і цілого чорноморського регіону. Росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС на Херсонщині. Вода з Каховського моря швидко затопила прибережні території, які знаходились нижче греблі. Унаслідок цього загинули десятки людей і десятки тисяч тварин. Орієнтовна сума збитків, завданих довкіллю, становить понад 146 млрд. грн., постраждало 1144 господарств, а площа підтоплених лісів перевищила 64 тис. га [1]. У зоні лиха опинилося близько 16 000 людей, Підтоплено близько 80 населених пунктів (зокрема, частина міста Херсон), які розташовані нижче неї, по течії Дніпра [2]. Цим самим було спровоковано екологічну катастрофу, яка завдала величезної шкоди навколишньому середовищу, мирному населенню та історико-культурній спадщині цього регіону України [3]. Навколо центрального сюжету художники зобразили ряд пам’яток історії та культури Півдня України. Зокрема, Таврія і Крим багаті на різночасові пам’ятки археології. Серед них привертає до себе увагу, зображена у лівому верхньому куті картини, кімерійська золота прикраса пояса VIII ст. до н. е. з кургану Висока Могила біля с. Балки Запорізької області. Вона виконана у вигляді масивної круглої пластини зі срібною петлею на звороті і орнаментована в характерному для кіммерійського мистецтва стилі. В центрі – круглий каст з кам’яною вставкою світло-рожевого кольору. Навколо нього чотири опуклини, які імітують пелюстки розетки. Краї пластини декоровано двома концентричними колами, між якими розміщено 23 пластинчастих кільця. Артефакт походить з поховання шляхетного кіммерійського воїна. Її знайдено серед оздоб зброї у кургані другої половини 3-го – початку І тис. до н. е. У ньому виявлено 25 різночасових поховань ямної, катакомбної та кіммерійської культур. Матеріали розкопок цієї пам’ятки зберігаються у Музеї історичних коштовностей України, Археологічному музеї та наукових фондах Інституту археології НАНУ (усі у м. Київ) [4; 5, с. 25, 370]. Кімерійці – войовничий кочовий іраномовний народ, який мешкав в українських степах з ІХ до середини VІІ ст. до н. е. [6, с. 214]. У правому верхньому куті картини зображено срібну орлинноголову пряжку кримських готів. Вона походить із могильника Скалисте. Тут було досліджено 120 поховань з обрядом тілопокладання [7, с. 500-501]. Пам’ятка була виявлена біля с. Озерне (нині у складі с. Скалисте) Бахчисарайського району у Криму. Розкопки проводились з 1964 р. до початку 1970-х рр. Наталією Богдановою та Іваном Лободою. Кримські готи — етнічна група готів, одного з германських племен, що відкочували під час Великого Переселення народів у III ст. в Північне Причорномор’я, а згодом до Криму. Останні епіграфічні дані про існування готів у Криму відносяться до ІХ століття [8]. Окрему групу пам’яток археології зображених на картині становлять античні старожитності, на які так багаті Таврія і Крим. Однією з найвідоміших античних пам’яток у Північному Причорномор’ї є грецьке місто Ольвія (Уïïïï — щаслива). Місто засноване вихідцями з Мілету. Залишки її розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області [9]. Його досліджують його уже понад два століття. Ольвія була одним з найбільших центрів античної культури у Північному Причорномор’ї. Місто проіснувало майже тисячу років. Було засноване на початку VІ ст. до н. е. і припинило своє існування у кінці ІІІ – на початку IV ст. н. е. Це місто-держава, яка складалася з міста і сільської округи. Серед понад тисячі центрів античної ойкумени, які випускали власні металеві гроші, Ольвія займає особливе місце. На її прикладі можна простежити процес зародження грошей у вигляді повноцінної литої бронзової монети, дослідити моменти переходу функцій грошей до срібла, а згодом і до золота, а також простежити подальшу їх еволюцію в часи підйому і занепаду Римської імперії. Саме до часу розквіту карбування срібних монет в Ольвії, кінця IV ст. до н. е., відноситься монета із зображенням орла на дельфіні та горита і написом «OLBIO», яка зображена на картині [10, с. 38; табл. ІХ; 11. с. 60, рис. 6.3]. Цікавими з мистецької точки зору є зразки античного живопису виявлені у різних містах Північного Причорномор’я. На картині подано малюнок вершника, можливо скіфа зі списом в руці. Такі пам’ятки створювалися впродовж IV ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Цей вид живопису був поширеним у розписах поховальних камер (склепів), в інтер’єрах житлових, громадських та інших споруд. Він був стінним і стан-ковим. Найбільша кількість розписів збереглася у містах колишнього Боспорського царства. Найкраще такий живопис зберігся у розписах поховальних камер. Загалом, античні пам’ятки стінного малярства виникли на теренах України, що становить їх особливу цінність. Їх наявність засвідчує утворення тут своєрідної місцевої школи античного малярства [12]. Південь України – Таврія є невід’ємною складовою частиною нашої держави. Здавна цей регіон багатонаціональний. Серед автохтонного населення крім українців тут багато століть мешкають кримські татари. Пам’яткою татарської історії є срібна татарська монета – «акче», із зображенням на реверсі давнього знаку – «тарак-тамги» [13]. Це родовий знак династії Ґераїв, яка була правлячою у Криму. Засновник Кримського ханства хан Хаджі І Ґерай першим використав цей символ [14]. Сьогодні «тарак»-тамга є гербом кримськотатарського народу і її зображення поміщено на прапорі. Зліва і з права на картині зображено ще два елементи кримськотатарської народної культури. Це фрагменти традиційних кримськотатарських народних орнаментів взятих з килима і вишивки. Килим прикрашений геометричним, а вишивка – рослинним орнаментом. Цей орнамент називається «орьнек». Він є традиційним орнаментом кримськотарського народу. «Орьнек» складається з різних елементів рослинного і геометричного характеру. Майстри, створюючи різноманітні орнаменти, уникають природної подібності зображуваних рослин та предметів, перетворюючи їх на геометризовані знаки. Цим досягається своєрідний ефект дематеріалізації. Його мета – підкреслити символічний, а не реалістичний характер орнаменту. Орнамент є засобом передачі знань із покоління в покоління в культурному та історичному аспектах життєдіяльності народу. У 2018 р. «орьнек» – кримськотатарський орнамент занесений до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України [15, с. 88]. Отже, Південь України впродовж тисячоліть був багатонаціональним, а відтак його історико-культурна спадщина увібрала у себе усе багатоманіття культур різних народів і епох. Саме тому, нині, коли триває російсько-українська війна збереження українського народу та його спадщини особливо актуальне. Це особливо наочно показала екологічна катастрофа, спричинена підривом росіянами греблі Каховської ГЕС і підтоплення значної частини української землі. ВОДА ЗАБУТТЯ: СТОГІН ГЛИБИН ТАВРІЇ». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«Під захистом Вічності: Матиринство, у тіні Святої Софії» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) « У центрі картини зображено сучасну українську жінку з дитиною. Жінка зображена засмученою. Вона тримає на руках дитину. Смуток її для нас зрозумілий, особливо з погляду на сучасні події – російсько-українську війну, головною метою якої є захоплення Києва, знищення України та українців. Зображення виконано на тлі центральної частини інтер’єру собору Святої Софії у Києві. Софійський собор – перлина української і світової історико-культурної спадщини, яка у ході російсько-української війни також опинилася під загрозою знищення. Собор споруджено Великим київським князем Ярославом Мудрим у 1017, або у 1037 р. Є сучасна версія про те, що розпочав будівництво храму князь Володимир Великий у 1011 р., а закінчив Ярослав Мудрий у 1018 р.. У плані собор – це п’ятинефний хрестовобаневий храм. З трьох боків він оточений двома рядами галерей: двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою галереями. Розмір пам’ятки 41,72х54,6 м. У храмі збереглись мозаїки (бл. 260 кв. м) та фрески (3000 кв. м). За повнотою сюжетів вони належать до одних із самих кращих у світовому мистецтві. Мозаїками прикрашена центральна апсида і баня з сусідніми арками. У центрі бані зображений Христос Вседержитель в оточені архангелів. В апсиді храму – Богоматір-Оранта. Це фігура Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів у висоту. Зображення виконане на внутрішній поверхні бані храму. Саме на тлі цього сюжету зображена українська жінка з дитиною. Вона знаходиться ніби під захистом Божої Матері. Також на картині можемо розглянути частину різьбленого з позолотою іконостасу Софійського собору. Він був виготовлений у 1743-1744 рр. Від нього зберігся перший ярус [1, с. 845-849; 2, с. 26-27; 3; 4, с. 89; 5, с. 4-5, 30-33]. Собор мав статус катедрального собору. З перервами був резиденцією київських митрополитів. До ХІІІ ст. був головною церквою Київської Русі та місцем поховання київських князів. При соборі велося літописання та створено бібліотеку. Пограбований і поруйнований у часи монголо-татарської навали. Відновлений стараннями митрополита Петра Могили та гетьмана Івана Мазепи. У пам’ятці поєднано візантійський та бароковий стилі архітектури. Крім фресок і мозаїк на стінах збереглось багато графіті. Софійський собор пам’яткою української архітектури та монументального живопису ХІ – ХVIII ст. Нині у складі Національного заповідника «Софія Київська». З 1990 р. – включений до Світової спадщини ЮНЕСКО [6]. Важливе місце на картині займають артефакти української історії пов’язані із державною символікою. Це особливо актуально сьогодні, коли триває російсько-українська війна. Триïзуïб — український національний символ, сучасний малий державний герб України У минулому – герб князів династії Рюриковичів, а відтак і усієї Київської Русі. Його історія налічує вже понад 1000 років. Зображення тризуба збереглося у різних варіантах. У лівому, верхньому кутку картини зображено плінфу (цеглину) з Десятинної церкви із зображенням тризуба. Артефакт знайдений у 1907 р. під час розкопок Вікентієм Хвойкою садиби Десятинної церкви. На плінфі є відбиток рельєфного знаку, який нагадує родовий герб на монетах князя Володимира Святославовича (980-1015). Термін «плінфа» потрапив до Київської Русі з Візантії. За його князювання розпочинається будівництво кам’яних християнських храмів. В процесі будівництва формувалися місцеві артілі ремісників. Цеглу ж виготовляла артіль гончарів. Працюючи за замовленням князя, вони таврували свою продукцію клеймом у вигляді князівського знаку – тризуба. Ця унікальна знахідка зберігається у колекції Національного музею історії України [7]. Ще однією унікальною пам’яткою Київської Русі, зображеною поряд на картині, є златник (золотник) – золота монета, що карбувалися князем Володимиром Святославовичем наприкінці Х ст. Ймовірно, перша емісія була здійснена 990 р. з нагоди хрещення Русі та одруження князя з візантійською принцесою Анною. Вони були одними з найперших монет київського карбування та діляться на два типи. На аверсі першого типу монет вміщено надпис «Владимир, а се его злато» («Володимир, а це його золото»). На монетах другого типу інший надпис: «Владимир на столе» («Володимир на столі»). У центральній частині аверсу зображення князя, зі скіпетром й хрестом. Над лівим плечем Володимира знак роду Рюриковичів — тризуб. Реверс монет обох типів однаковий. На реверсі написане ім’я Ісуса Христа та вміщено його зображення. Композиційно златники наслідують візантійські соліди Василя ІІ та Константина VIII (976—1025). Монети карбувались із золота високої – 916 і 958 проби. Виготовляли їх, ймовірно, шляхом перекарбування солідів. В історії монетного обігу часів Київської Русі відомі лише монети князя Володимира Святославича [8; 9, с. 92]. Однак, на сьогодні, найдавнішими артефактами з києво-руським Тризубом є Двозуб Святослава Хороброго. Його зображено на печатці, яку знайшли в 1912 р. при розкопках Десятинної церкви. На картині ж зображено двозуб на вірчому знакові Святослава Хороброго та Ярополка Святославовича. На лицьовій стороні зображено двозуб князя Святослава Ігоровича, а на зворотній – його сина Ярополка. Цей вірчий знак має два двозуби, тому що князь Святослав, вирушаючи з військом у похід на Болгарію (969-972 рр.), залишив старшого сина Ярополка на київському столі і він правив від імені батька [9, с. 29, 81; 10]. У лівому, нижньому, куті картини художники зобразили орнаментований фрагмент бивня мамонта з Кирилівської стоянки у Києві. Пам’ятка була відкрита й досліджувалася видатним українським археологом Вікентієм Хвойкою у 1893–1900 рр. Стоянку виявлено на вулиці Кирилівській, 59–61, на території відкритого кар’єру цегляного заводу. Унікальні артефакти знаходилися у двох культурних шарах на значній глибині. Верхній – на глибині 13–14 м. і нижній – 19–22 м. На стоянці знайдено рештки 67 особин мамонтів (за нижніми щелепами), кістки носорога, лева, печерного ведмедя, а також крем’яні відщепи та знаряддя праці. У нижньому шарі знайдено два уламки бивня мамонта, орнаментовані заглибленими лініями, малюнок яких нагадує орнаментальний сюжет «драбинки». Найвідомішою знахідкою з Кирилівської стоянки є бивень, прикрашений орнаментами, серед яких дослідники вбачають зоо- або антропоморфні зображення, які й передані на полотні. Матеріали з розкопок Кирилівської стоянки зберігаються в Національному музеї історії України, частина – у Музеї історії міста Києва, частина колекції знаходиться в Москві та Петербурзі, а також у Франції [11]. У верхньому правому куті та нижче колта по цій же стороні картини зображено фрагменти розписів на глиняному посуді часів трипільської культури. На території України відомо понад 2 тисячі пам’яток трипільської культури. В тому числі, на території Києва – 21 пам’ятка (поселення, могильник, місцезнаходження), а у Київській області їх є понад 190 [12, с. 565, 612-628]. Саме на Київщині, біля с. Трипілля у 1896-1897 р. українським археологом Вікентієм Хвойкою (1850-1914) віднайдено старожитності, які ми сьогодні називаємо «трипільська культура» або «Трипілля». Трипільська культура на території України існувала у добу енеоліту і датується кінцем VI – початком ІІІ тис. до н. е. Трипільські старожитності відомі на території України, Молдови і Румунії. В Румунії ці пам’ятки мають назву культура Кукутень. Тому серед науковців поширеною є загальна назва – культура Трипілля–Кукутень або Кукутень–Трипілля. [13, с. 16, 31, 61-63, 68-74]. Нині ж використовується ще одна назва – «культурний комплекс Кукутень–Трипілля» (КККТ). Нижче на картині зображено жіночу ювелірну прикрасу періоду Київської Русі – колт із зображенням пташки. Птаха зображено у профіль, з розпростертими крилами. За композицією він схожий до колта, який походить зі скарбу, знайденого на городищі Княжа Гора на Черкащині, і зберігається у колекції Музею історичних коштовностей України. Колт виконано із золота технікою тиснення і перегородчастої емалі [14, с. 151, 404-405]. Із слов’янських пам’яток на картині зображено антропоморфну фігурку чоловіка з Мартинівського скарбу. Це зображення цінне для нас тим, що на ньому зображений чоловік у вишитій сорочці. Вишивкою прикрашено пазуху – манішку сорочки. Скарб було знайдено у 1907 р. на березі р. Рось, біля с. Мартинівка на Черкащині. Він складається з 116 срібних предметів. Датується VI-VII ст. Дослідники відносять його до пеньківської культури, яку пов’язують з ранньослов’янським племенем антів. Зберігається по частинах у Національному музеї історії України і його філії – Скарбниці Національного музею історії України у Києві та Британському музеї у Лондоні [14, с. 143, 402; 15]. Отже, історико-культурна спадщина Києва і Київщини, як державотворчого центру Русі-України, надзвичайно багата, потужна і важлива для розуміння минулого, сучасного і майбутнього українського народу. «ПІД ЗАХИСТОМ ВІЧНОСТІ: МАТИРИНСТВО, У ТІНІ СВЯТОЇ СОФІЇ». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«Сила предків: Нескорені серед руїн Дніпра» 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) « У центрі картини зображено українську жінку з дитиною на руках. Вона одягнута у сучасну балонову куртку. Дитина обіймає матір. Вони зображені на тлі багатоповерхового будинку зруйнованого у м. Дніпро, під час одного з повітряних нападів у ході російсько-української війни. По обидва боки від центральної композиції зображені пам’ятки історії і культури цього регіону. У лівому кутку картини зображено центральну композицію верхнього ярусу зі всесвітньо відомої скіфської пекторалі з кургану Товста Могила. Це сцена шиття сорочки з овечої шкіри. Її шиють двоє літніх чоловіків, які ймовірно, належали до вищих верств скіфського суспільства. Про це свідчить пов’язка на голові одного з них та парадна зброя біля кожного. Пектораль – нагрудна прикраса скіфського царя. Вона має форму півмісяця, поле якого поділено на три яруси. Кожен з ярусів заповнено скульптурними зображеннями людей, тварин, птахів, фантастичних істот. 48 фігурок виконано в техніці лиття за восковою моделлю. Композицію верхнього ярусу дослідники умовно назвали «світ земний». У центральній частині нижнього ярусу («світ підземний») зображено грифонів, які напали на коней. Верхній і нижній яруси з’єднуються пластиною, прикрашеною пишним рослинним орнаментом та фігурками птахів. Пектораль – неперевершений твір грецького ювеліра середини IV ст. до н.е. Пектораль знайдена у 1974 р. українським археологом Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила, поблизу м. Покров (колишнє м. Орджонікідзе) Дніпропетровської області. Зберігається у Музеї історичних коштовностей України [1, с. 26, 29, 370-371]. Борис Миколайович Мозолевський так описує центральний сюжет пекторалі: «Фокусом усього твору є середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави. Для урівноваження композиції й заповнення вільного простору над вбранням повішено горит з луком і стрілами. Другий горит лежить біля ноги правої фігури. Окутті горитів містять мікроскопічні сцени боротьби героя з чудовиськом. Лівий скіф стоїть навколішках, спина його на третину повернута до глядача. Лівою рукою він тягне до себе вбрання, у правій тримає голку, яку можна помітити лише зі зворотного боку. Кучеряве волосся майстра відкинуте назад і перев’язане широкою стрічкою, як у царя з кульобського келиха. Обличчя вкрите густою кучерявою бородою, під очима – великі набрякові міхури. У всій фігурі чоловіка відчувається якась надломленість і прихована хворобливість. Навіть поперек його перев’язано товстою хусткою. … Правий майстер центральної сцени сидить на підігнутій лівій нозі. Рука вбрання він також натягує лівою рукою, а в правій, як і його напарник, тримає довгу голку або шили. Вказівний палець цієї руки відставлено і погляд майстра звернено на колегу, ніби він щось йому вказує. Волосся і борода чоловіка оформлені великими кучерями, обличчя має витягнені пропорції. У виразі обличчя і поставі відбито незламну волю» [2, с. 140-143]. У протилежному, правому кутку картини зображено оббивку парадного горита, яка слугувала футляром для лука та стріл. Артефакт походить з Мелітопольського кургану дослідженого О. І. Тереножкіним у 1954 р. у м. Мелітопіль Запорізької області. Її було знайдено у схованці поховання знатного скіфа. Оббивка складається з двох частин: лицьової та окуття днища, виготовлених з тонкого золотого листа способом тиснення по матриці з подальшим доопрацюванням деталей. На поверхні лицьової пластини вміщено рельєфні фризи з рослинними мотивами, сценами боротьби тварин, образами грифонів у геральдичній позі. Найбільший інтерес викликають два центральних яруси з міфологічним сюжетом. За однією з версій, тут змальовано сцени життя Ахілла, героя Троянської війни, який загинув від фатальної стріли. Подібний мотив був близький скіфам, відомим в античному світі як першокласні стрільці. У скіфській археології є ще три горити, відтиснуті з цієї ж матриці. Парадні горити зі срібною або золотою оббивкою входили до складу озброєння заможних скіфів [1, с. 42, 374; 2, с. 81-90]. Ще однією пам’яткою історії і культури України світового рівня є Кам’яна Могила. Вона знаходиться біля м. Мелітополь Запорізької області. У 2007 р. тут було створено Державний історико-археологічний заповідник, якому наступного року надали статус Національного. З 2006 р. «Кам’яна Могила» перебуває в попередньому списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З лютого 2022 р. територія Національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила» – під російською окупацією. А сам музей окупанти перетворили на філію Херсонеса Таврійського. Значна частина музейних предметів була вивезена з українського заповідника «Кам’яна Могила» російською окупаційною владою [3]. У 68 гротах і печерах виявлено більше як три тисячі наскельних зображень – петрогліфів, починаючи від кам’яного віку до епохи бронзи і більш пізніших часів. Це унікальна галерея зразків первісного мистецтва. Пам’ятка використовувалася стародавнім населенням як місце для відправлення язичниць ких обрядів. Вона відома з 1778 р. У різні роки її вивчали Микола Веселовський, Отто Бадер, Валентин Даниленко, Михайло Рудинський, Владислав Гладилін, Борис Михайлов та Анатолій Кифішин. Останні два дослідники спеціально вивчали петрогліфи Кам’яної Могили. Анатолій Кифішин зробив спробу дешифрування петрогліфів пам’ятки, присвятивши цьому велику, за об’ємом, монографію [4, 872 с.]. На картині представлено деякі петрогліфи з Кам’яної Могили. На одному з них зображено бика/мамонта. Думки дослідників щодо інтерпретації зображуваної тварини розділилися – бик чи мамонт. Петрогліф походить з «гроту бика № 9» [4, с. 400-401]. На іншому зображено «супрягу биків»: пара биків, які тягнуть прямокутний предмет, можливо, транспортний засіб або землеробське знаряддя. Даний петрогліф походить з плити № 37/4 [4, с. 91]. Ще один фрагмент з петрогліфами – варіанти напису № 3, який походить також з «гроту бика № 9 [4, с. 352-353]. По правому краю картини художники розмістили діадему. Це унікальна золота жіноча прикраса. Золоті пластини, оздоблені бурштином, гранатом, сердоліком, зерню (золоті кульки) прикрасили бронзову основу діадеми. Її вага – 50, 25 гр., довжина – 23,5 см. Пам’ятка датується першою половиною V ст. н. е. Її виявили у березні 1948 р. у поховальному комплексі гунського часу на території м. Мелітополь, у Кизіярській балці. Комплекс знахідок складався з понад 90 предметів. Діадема надійшла до фондів Мелітопольського краєзнавчого музею у 1948 р. і зберігалась там до початку російсько-української війни 2022 р. [5]. Під час окупації у 2022 р росіяни викрали із краєзнавчого музею м. Мелітополя 1841 предмет. Серед них 302 золотих предмети: 198 прикраси з Мелітопольського скіфського кургану (історичний період ІV ст. до н.е.), 76 предметів гунського та сарматського періоду ІІІ–V ст. н.е., кільце та дві монети (історичний період ХХ–ХХІ ст.), а також 25 одиниць – нагороди радянського часу [6]. На передньому плані зображено три кам’яні скульптури, так звані «скіфські і половецькі баби». Зліва, крупним планом, з чітко пропрацьованими рисами обличчя та іншими деталями подано кам’яну скульптуру скіфського воїна VII-VI ст. до н. е., знайдену біля Шахтинська на Донеччині. До 2014 р. пам’ятка знаходилася в експозиції Донецького обласного краєзнавчого музею. Музей було знищено 15 серпня 2014 р. у ході російсько-української війни [7]. Скульптура має чотирикутну основу, голова виділена і відділена від тулуба шиєю, прикритою товстою витою гривною. Лице кругле з мигдалевидними очима, прямим ледь розширеним до низу носом, який доходить до вусів підковоподібної форми, з опущеними до низу, рівно підрізаними кінцями. Руки масивні зі слабо виділеними кистями, усі пальці зображені у одній площині. Руки зігнуті під прямим кутом і складені над поясом і направлені одна до другої так, що пальці зближаються. Воїна зображено у шоломі, з нагайкою у лівій руці. Він одягнутий у довгополий «шкіряний» обладунок, поли якого сходяться у центрі, підперезаний широким поясом, озброєний мечем, який зображено з правого боку. Такі скульптури трактуються дослідниками як зображення Таргітая-Геракла, який виступає у скіфській міфології у якості першопредка скіфів і першого царя. Створювались такі пам’ятники у випадку смерті царя, який вважався земним втіленням Таргітая, і були покликані уладнати викликані нею порушення космічної і соціальної стабільності [8]. Поряд зі скульптурою скіфського воїна зображено дві кам’яні пам’ятки такого типу – «половецькі баби». Це намогильні антропоморфні пам’ятники, які є пам’ятками сакрального мистецтва ІХ – ХІІІ ст. Їх залишили нам кочівники – половці (кипчаки, кумани), які мешкали в українських степах того часу. Вони є головним джерелом до вивчення історії, культури і побуту половецького народу та символізують предків. Їх розміщували у спеціально споруджених для них святилищах, влаштованих на вершинах високих курганів або на пагорбах. Частіше ставили дві скульптури – чоловічу і жіночу. Зрідка трапляється скупчення скульптур (12-15). Як правило статуї ставили обличчям поверненим на схід. В Україні вони поширені на території Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Харківської та в інших південно-східних областях. Зображені на картині половецькі баби походять: одна, та що центрі картини, з колекції «Національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила» [9], а інша, із колекції Національного історичного музеї ім. Д. І. Яворницького у Дніпрі. У дворі, перед музеєм у Дніпрі, виставлено понад 90 кам’яних скульптур різних часів і народів, але 67 – половецьких. На картині зображено жіночу фігуру. Від чоловічих вони відрізняються головними уборами і костюмами. У руках усіх половецьких статуй посудини. Статуї зображають не конкретних людей, а особистості з рисами богів і героїв [10]. Отже, придніпровський край також багатий на історико-культурну спадщину не лише всеукраїнського, а й світового рівня. Це насамперед, «Кам’яна Могила» з її унікальними петрогліфами, скіфські царські кургани, скіфські і половецькі кам’яні баби. Частина цієї території знаходиться під окупацією російськими військами. У ході бойових дій гинуть люди, як військові так і мирне населення, руйнуються села і міста, а також нищаться нерухомі пам’ятки, а рухомі викрадаються і вивозяться окупаційною владою за межі України. СИЛА ПРЕДКІВ: НЕСКОРЕНІ СЕРЕД РУЇН ДНІПРА». 120х190 см. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця).
«ВІРА У ТЕМРЯВІ: МАТІР І ДИТЯ СЕРЕД РУЇН ХАРКОВА». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця) «Віра у темряві: Матір і дитя серед руїн Харкова» У центрі картини зображено молоду українську жінку з дитиною на руках, яка притиснулася до матері. На задньому плані подано руїни «палацу праці» у Харкові, який був знищений під час російсько-української війни. За основу для тла картини взято роботу харківського фотографа Олександра Коцарєва. Зліва і з права від центральної композиції на картині подано окремі артефакти з історико-культурної спадщини Східної України. У лівому, верхньому куті картини зображено фрагмент стилізованого мотиву «дерева життя», взятого з килима витканого у селищі Решетилівка на Полтавщині. Полтавські килими багато декоровані рослинним, точніше квітковим орнаментом, інколи з додаванням стилізованих зображень птахів. Килими виткані техніками: «кругляння», «зачіпками», «на межову нитку», «зірчаста», «на косу нитку». Вони вражають кількістю і яскравістю кольорів. Особливістю решетилівського рослинного килимарства є принцип побудови орнаменту з мальовничим вирішенням тла. Сучасні мотиви перегукуються з архаїкою давніх «селянських» та пишністю «панських» килимів. Силуети стилізованих рослин відзначаються великою кількістю світлих і темних контурів різної конфігурації і товщини. Кольорова гама теплих, земляних відтінків. Вовняні нитки зближених кольорів лягають рівними горизонтальними рядками у пітканні. Тому всі рослинні форми плавно перетікають одна в одну і органічно вплітаються у фактуру виробу. Рослинні мотиви ритмічно розміщуються на полі килима у вигляді гілок з квітами та листям прямими або скісними рядами. Найпоширенішим композиційним сюжетом таких килимів є мотив дерева життя, один елемент якого художники і зобразили на картині. Орнаментика решетилівських килимів виразна, з округленими краями форм на відміну від подільських, поліських чи західноукраїнських килимів. Решетилівське килимарство пройшло шлях від кустарного до фабричного виробництва. Сьогодні ж традицію полтавського килимарства продовжують майстри-килимарі смт Решетилівка Решетилівського району Полтавської області. У населеному пункті функціонує Решетилівський художній професійний ліцей, де працюють талановиті майстри-викладачі і не менш талановиті учні. Також тут є приватна майстерня художніх промислів «Соломія», викладачі та вчителі Решетилівської дитячої школи мистецтв і Решетилівської гімназії імені І. Л. Олійника. Традиція рослинного килимарства селища Решетилівка у 2018 р. внесена до Нематеріальної Культурної Спадщини України [1; 2, с. 78-80]. Так саме як і килимарство, Полтавщина славиться вишивкою. У правому верхньому куті картини зображено фрагмент вишитого рушника з мотивом «Дерева Життя». Вишитий рушник займає у житті українців важливе місце. Він супроводжує людину впродовж усього життя і використовується у родинних і календарних звичаях і обрядах. Також ними завжди прикрашалася українська хата. Особливо багато їх було на покуті. Одним із найбільш поширених кольорів у вишивці рушників Наддніпрянщини і Слобожанщини є червоний колір. Він, як і білий, є сильним, найбільш активним, у порівнянні з іншими кольорами. Тому він виконує важливу захисну функцію. Цей колір випромінює енергію і через те незамінний у весільних рушниках [3, с. 60-65]. Усі вишиті рушники дослідники розділяють на групи за характером сюжету. Одним з найбільш поширених зображень на рушниках цього краю є мотив «Дерево Життя». У науковій літературі і у народних назвах його ще називають – «Світове Дерево», «Дерево Роду», «Дерево», «Квітка», «Вазон». Таке зображення є центральним символом у вишитих українських рушниках. Дерево символізує собою, загалом, Космос з усіма його проявами. Воно являє собою безсмертя, нескінченність Життя і його розмаїття. Дерево стоїть понад часом та простором. Його можна поділити на три частини – коріння, стовбур, крона, які відповідно співвідносяться з трьома світами: підземним, земним і небесним. Як правило, іконографічно, Дерево Життя зображають квітучим. Квіти символізують людські життя, бруньки зародки майбутніх поколінь, а плоди – людські діяння. Дерево завжди має яскраво виражену центральну верхню квітку. Вона символізує Вогонь Життя. Його оберігають пташки, яких зображали поруч. Найчастіше Дерево вишивалося проростаючим із «вазона»-горщика [4, с. 60]. Велика колекція вишитих рушників XVIII-XIX ст. із Середньої Наддніпрянщини з мотивами «Дерево Життя» зберігається у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» у м. Києві [5, с. 138-140]. Ще одним зразком українського декоративно-прикладного мистецтва Середньої Наддніпрянщини є петриківський розпис. Його фрагмент зображено у верхній правій частині картини, під рушниковим орнаментом «Дерево Життя». Цей вид народного мистецтва народився з настінних розписів української хати і набув особливого поширення у 20-х рр. ХХ ст. у с. Петриківка на Дніпрпетровщині, як малювання на папері та різних побутових виробах. Його унікальність полягає у використанні рослинного, переважно квіткового орнаменту, який подається у стилізованому вигляді. Квіти великі, яскраві, і як правило, малюються в анфас. Основними композиційними сюжетами є: «вазон», «букет», «гілочка», «фриз». Вони використовуються як компоненти архітектурного декору, при цьому лінії гілок і стебел не перетинаються між собою. Фігури птахів, звірів, людей мають контурне зображення. Характерним для петриківського розпису є світле тло, як раніше була біла стіна хати. Використовуються й інші основи. Усі петриківські майстри малюють без попередньо наміченого контуру. Віртуозність досягається писанням картини за допомогою тоненького пензлика з котячої шерсті. Для розпису майстри застосовують яєчну темперу, гуаш, олійні фарби на ґрунті. Зоною побутування розпису є смт Петриківка навколишні села Петриківського та сусідніх районів Дніпрпетровської області. У 2012 р. петриківський розпис внесено до Національного переліку, а у 2013 р. до Репрезантативного списку елементів нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО [2, с. 38-40]. Зв’язковими між сучасними і минулими поколіннями українців є фольклорно-етнографічний образ козака Мамая та козацька люлька, які зображені з права і зліва від центральної композиції картини. У XVII—XIX ст. картина з козаком-бандуристом була найпопулярнішою на українських землях, особливо на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, рідше на Правобережжі. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях. Козак Мамай у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в боротьбі з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли запорозького війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. «Козак-бандурист», «Козак-запорожець», «Козак Мамай» — все це назви картин одного типу. Загальні риси композиції і головного образу, побутування їх протягом кількох століть на українських землях дозволяють вважати ці твори традиційними народними картинами [6]. У художньо-мистецькій спадщині козацької доби і пізніших часів козак Мамай є своєрідним джерелом стимулювання духовного поступу для багатьох поколінь. Його зображення можна було побачити на дверях і стінах житла, на вуликах і на скринях. Але найчастіше Козака Мамая малювали на картинах, що побутували як самостійні твори. Картина «Козак Мамай» серед мистецьких раритетів козацьких часів займає особливе місце. Це воїн-козак, захисник Вітчизни [7, с. 188]. Тема захисту своєї Батьківщини співзвучна і актуальна особливо сьогодні під час російсько-української війни. Козак Мамай надихає українців на боротьбу за свою свободу і незалежність. Значення народної картини «Козак Мамай» важко переоцінити для культурно-мистецького і героїко-патріотичного сьогодення України [8, с. 256]. Козацька люлька, зображена нижче, свідчить, що це край був здавна козацьким і відіграв важливу роль у історії України цього періоду. Люльки були невід’ємною частиною «ясної зброї у козаків». Тютюнопаління у середовищі українських козаків і селян поширилося починаючи з кінця XVI -початку XVII ст. Воно прийшло на українські землі з Туреччини. Уся козацька тютюнова термінологія має турецьке походження: «люлька» — похідна від турецької l le, l la — «труба»; саме «куріння» по-турецьки — «тютюн ічмек», що означає «пити дим». У побуті українців люльки використовувалися ще й у першій половині ХІХ ст. На Наддніпрянщині, серед керамічних люльок, поширеними були їх різновиди – «кімличка» (з довгою шийкою і випуклою кришкою), «плеската» (із сплюснутими боками), «зіньківка» (невеличка кругла з короткою шийкою). У козаків керамічні люльки називалися «носогрійками», «бурульками» тощо [9, с. 251-252; 10]. На передньому плані картини подано скульптури «половецьких баб». Вони залишені половцями, кочів’я яких були у степовій частині України упродовж ІХ – ХІІІ ст. Серед них дослідники розрізняють чоловічі і жіночі. Чоловіки зображалися з вусами, інколи бородою, а також з довгим волоссям, заплетеним в одну або дві коси і переважно без шапок. На деяких фігурах одне або обидва вуха прикрашено сережками, зрідка на шиї гривна або намисто. Зображення чоловіків одягнені в каптан з трикутними комірцями і вузькими рукавами. На талії — пояс з набором прикрас, пряжок і бляшок. Рідше зображався просторий одяг з широкими рукавами, без поясу і зброї. Є фігури з кинджалом або шаблею. Жіночі скульптури часто зображалися із підкресленими дітородними органами. «Чорнухинська мадонна» (знайдена біля с. Чорнухине Луганської області) тримає на руках дитину. Як правило, жінки тримають посудину у правій руці, рідше в обох руках. Форми посуду різноманітні: кубки, чаші тощо. Саме жіночі скульптури зобразили художники на картині. Половецькі баби – безцінний матеріал для історика, що дозволяє вести мову про одяг, прикраси, зброю, побутові предмети, зовнішність, вірування, звичаї тюркських народів. Колекції кам’яних половецьких баб зібрані в Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького та парку-музеї кам’яних стел Луганського педагогічного університету імені Тараса Шевченка Також половецькі скульптури знаходяться у музеях Київської, Донецької, Запорізької, Харківської та інших областей. Однак, найчисельніші колекції кам’яних скульптур знаходяться: близько 70 екземплярів у Дніпрі, 68 у Луганську, 35 у Одесі, 34 у Маріуполі, 27 у Донецьку, 26 у Харкові, 14 у Бердянську. Тобто, частина пам’яток такого типу нині перебуває на тимчасово окупованих російською федерацією українських землях, ще частина – у зоні бойових дій і нищиться. Тому вони потребують негайної охорони, а часто і переміщення їх у безпечні місця. Прикладом того є розбита росіянами кам’яна баба з колекції краєзнавчого музею у м. Ізюм на Харківщині. Саме її залишки зображені на картині поміж двома цілими половецькими скульптурами. Після звільнення м. Ізюм, залишки статуї музейники зібрали і перевезли до Харкова на реставрацію. Згодом туди ж перевезли і вцілілі 8 скульптур [11 – 13]. Отже, історико-культурна спадщина Наддніпрянщини та Слобожанщини також багата і різноманітна, як на сучасні пам’ятки так і на пам’ятки історії. Але частина цієї української землі сьогодні знаходиться під окупацією, а також перебуває у зоні бойових дій російсько-української війни. Тут гинуть люди, нищаться міста і села, а разом з ними і пам’ятки історії та культури українського народу, які є яскравим свідченням нашої багато тисячолітньої історії. «ВІРА У ТЕМРЯВІ: МАТІР І ДИТЯ СЕРЕД РУЇН ХАРКОВА». 120х190. Полотно, олія, 2024 рік. Художники-співавтори: Володимир КОЗЮК (м. Вінниця), Євгенія БОЖКО (м. Одеса), Ольга ТЯЖЕЛОВА (м. Вознесеньськ), Валерія КУЗЬМЕНКО (м. Одеса) та асистент-помічник Ольга КОЗЮК (м. Вінниця)
