Старший лейтенант Єгор Болховітін, учасник російсько-української війни, відзначений орденом “За мужність” III ступеня. Чоловік добровільно пішов на фронт ще на початку повномасштабного вторгнення, його зарахували до Збройних Сил України 28 лютого 2022 року, де він протягом року перебував у зоні бойових дій.
На передовій він пройшов шлях від командира взводу до керівника розвідувальної групи. Розвідна група, до якої належав Єгор Болховітін, успішно виконувала завдання в тилу ворога на Донбасі. Проте, під час одного з бойових завдань він отримав поранення. У зв’язку з цим його перевели на службу за місцем проживання. Наразі Єгор служить у Вінницькому обласному медичному та тренувальному центрі та судово-психіатричному.
«Я зразу знав, що стану на захист свого дому. Це навіть не підлягало ніяким обговоренням. Щойно почалось вторгнення, зібрав дружину і старшу доньку, довіз до кордону в Могилів-Подільському, відправив їх. Наступного дня подався до військкомату. Я не радився ні з ким що мені робити, бо це мій обов’язок. Так, я цивільна людина, не мав жодного бойового досвіду. Проте закінчив військову кафедру, отримав звання, давав присягу на вірність народу України. Я повинен був захистити свою сім’ю, свій дім і свою Вінницю. Бо якщо не зупинити ворога там, то дуже скоро орки будуть тут біля дому кожного вінничанина», — розповідає Єгор Болховітін.
Тоді ще молодший лейтенант потрапив до Вінницького 1-го окремого стрілецького батальйону. Після злагодження, у квітні 2022 року, батальйон прибув на Донбас.
«Коли прибули в Донецьку область під Лиман, то було пекло. Нас утюжили без кінця, перші обстріли, перші втрати побратимів. До обстрілів я згодом звик, але до втрат людей звикнути неможливо. Спочатку був командиром взводу, але потім займався більш «веселою» роботою. Було прийнято рішення на базі нашого батальйону організувати малі розвідгрупи, щось типу ДРГ. Ці групи мали виконувати завдання в тилу ворога. От я і визвався перекваліфікуватись трошки в розвідника», — згадує старший лейтенант.
Він описує фронтові будні з усмішкою, кажучи, що на передовій відчувається інше щастя, а прості речі приносять радість.
«Коли ми з хлопцями йшли у вилазку, то не знали чи повернемось назад. Я не казав дружині нічого. Але раз записав їй відео прощальне, бо думав нам капець. Добре, що воно не відправилось, бо інтернет за лінією фронту поганий. А ще краще, що ми живі звідти вийшли. Відчуття щастя на фронті інше. Ти живий – це вже щастя, вдалось поспати — кайф, хліб — найсмачніший, люди поруч – найрідніші. Сонце світить інакше навіть, бо ти живий. Є час подумати над своїм життям, щось переосмислити та переоцінити. Якби міг відмотати час назад, знаючи, що мене чекає попереду, то нічого б не змінив. Так само пішов би захищати свій дім», — розповів захисник.
Після прибуття на Донбас, наші війська вибули з Лиману, але протягом півроку Збройні Сили України знову здобули контроль над цим містом. Власне, у звільненні Лиману взяв участь і наш 1-й окремий стрілецький батальйон.
«Знаєте, ніхто не хоче з адекватних людей воювати, вбивати і тим паче вмирати. Але те, що роблять там ці нелюди… Вони хочуть нас знищити як націю, наших дітей і жінок. Цього допустити не можна. Власне тому я і пішов одразу до лав ЗСУ, а зараз продовжую служити. Мені пощастило бути живим, маю можливість бачити своїх дітей та дружину. Це велике щастя. Але багатьох моїх хлопців біль
ше немає. Як сказав режисер фільму «20 днів у Маріуполі» на премії Оскар, що він не хотів би ніколи знімати це кіно. Я б не хотів воювати і отримувати будь-які ордени аби тільки можна було повернути всіх загиблих.
Ця нагорода для мене як нагадування про те, що я пройшов. Напевно заради того, щоб у мене народилась моя маленька дочка Віра. Сім’я – це те, що тримає дуже на плаву. Коли був там у пеклі тільки й думав як я повернусь до них. Ненависть до ворога – це вторинне, перше за що я воював – це любов до своїх рідних та до свого дому», — розповів старший лейтенант ЗСУ Єгор Болховітін.
