Її наречений віддав життя за Україну, але попри біль втрати вінницька волонтерка продовжує нелегку волонтерську справу. Інтерв’ю з Аллою Карпенко.
Українські медіа і не тільки українські облетіла світлина двох поєднаних рук, де дівчина тримає за руку загиблого нареченого. Це вінницька волонтерка Алла Карпенко її коханий загинув у боях під Бахмутом.
Дівчина опублікувала фото, а в підписі зазначила, що обіцяє тримати його за руку вічно.
Загиблого Героя звали Євгеній Базилевський, він боронив Україну з 2015 року спочатку у складі миколаївської 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, а після повномасштабного вторгнення приєднався у 46 окрему аеромобільну бригаду.
«Я не вірю у вічну пам’ять. Я не вірю, що герої не вмирають. Я не вірю в те, що якщо тебе дуже чекають — ти повернешся із того світу. Рано чи пізно про тебе забудуть всі. І я бачила, як вмирають Герої – вони купами, одне на одному, лежали в морзі Дніпра. А якби всі, кого чекали — повертались, то це було б занадто легко у цьому клятому світі. Як ж я тебе чекала. Воістину, не вмирає лише любов. Притуплюється, звичайно, але її так легко не позбутися. Правда ж? Я буду вічно тебе тримати за руку, мій Героє. І навіть якщо ти вже не з нами. Я ж обіцяла», — написала дівчина зворушливе повідомлення.
Алла – вінничанка, за освітою юрист, навчалась в Донецькому національному університеті
«Я ще перед вступом в університет розуміла, що не буду працювати юристом, тому що для мене більше підходить драйвовіша робота. Але якщо стоїть завдання обирати якусь спеціальність, яка буде корисна тобі для життя, то на мою думку – це однозначно юридична, ти навчаєшся розуміти багато процесів у суспільстві. Потім я перекваліфікувалась в IT”.
Не взяли в ТРО – зайнялась волонтерством. На початку 2022 року Алла прийшла до військового волонтерства, адже до цього була волонтером лише в освітніх проектах.
На початку 2022 року уже відчувалось напруження й невідворотність війни, а треба сказати, що тим часом у моєму оточенні з’являлось усе більше військових. І коли почалось широкомасштабне вторгнення, я пішла отримати зброю в ТрО, але мені відмовили, бо набрали достатньо людей. В той момент я відчула себе занадто безкорисною істотою, бо хотіла робити більше.
Було бажання щось робити щось корисне і для початку я вирішила почати з маленького – плести сітки в Артинові та займатися логістикою по забезпеченню знайомих волонтерською допомогою від друзів з-за кордону. Але десь на початку березня я побачила допис знайомого в фейсбуці про те, що йому потрібні каски. Тоді подумала, що знайти каски це легко і більш-менш це те, що я вмію та люблю, але почала шукати – а їх дійсно нема. Він просив «фастовські» з відкритими вухами, які реально закінчились по всій Європі та ближній Азії. І навіть з Америки важко дістати…
Але якось суто раптово я зайшла в тіндер, просто поспілкуватися і відволіктись, аж раптом там мій недавній знайомий скидає фото в тій касці! Я звичайно ж випрошую в нього контакти де він взяв, і виявляється, що… в сусідній Польщі, у магазині для полювання. І продаються вони також нелегально, по паролю! Я прийшла до того свого знайомого і кажу, я знайшла де взяти. А він мені: «О це класно! але тепер потрібно ще гроші». Гааааразд, я збираю гроші. Зібрала. А цей «друг» каже, що тепер їх треба привести! Ох він і турбот дав, не міг зразу сказати: «Алла, купи нам каски!». Але вибору немає – я зібрала рюкзачок і на наступний ранок поїхала в Польщу поїздом, бо не мала машини. А також уявлення того, як я буду їх транспортувати потім в Україну. Але доля знову мені посміхнулась – мені їх звідти допоміг вивезти мій студент, який чисто випадково написав мені «як справи?» і повідомив, що їде з Польщі, то якщо потрібно, може щось захопити для мене. Я попросила захопити мене, 20 броніків, які я купила і 30 касок”, – пригадуючи всміхається дівчина.
Компанія GoIT, де працює Алла, стала меценатом у проектах волонтерки, а коли збирала кошти на перші каски її випадково пропіарив Арестович.
“Арестович поширив скрін коментаря під якимось дописом «Хлопці з ЗСУ можуть вісім раз підряд» і всі почали шукати мене у фейсбуці. Прибігло одразу багато військових – на той момент 90% з ким я спілкувалась – були хлопці з ЗСУ. І вони ділились на дві частини: одна хотіла від мене касок, інша – дітей.”
Кохання під час війни. Зі своїм коханим Алла познайомилась через волонтерство – він шукав броніки, а знайшов кохання.
“Ми познайомились в квітні, коли він шукав броніки. Я в нього так всі 8 місяців була підписана Алла броніки. Ми переписувались, спілкувались. Проте більше було ініціативи від нього, мене від військових уже смикало, бо вони писали занадто часто, і переважно з якимись дивними запитами типу сто КАРІМАТОРІВ!! Якось він мені писав і запитав, яку музику я слухаю. Я йому відправила скріншот, що на той момент слухала пісню гурту «Без обмежень» – «Най би вже весна». А він бере і записує відео-повідомлення, де він сидить на їх концерті, і – увіть собі – грає саме ця пісня. Певно, це був знак.
А вже на Великдень, за 6 днів після нашого знайомства, він раптово до мене приїхав, чого я взагалі не очікувала. Тоді вони дислокувались в Житомирській області і після початку стосунків він приїздив до мене на вихідні, коли відпускали. Коли перевели – також приїздив, а після поранення вже я їздила до нього”, – розповідає Алла і показує уламок, який дістали з Євгена після поранення. Вона носить його на ланцюжку на шиї.
Євген загинув в Бахмуті, а Алла ще активніше займається волонтерством. Каже, ця робота рятує її від розпачу, адже прийняти втрату вона так і не змогла.
“13 грудня він мені останній раз написав, його останнє повідомлення в мене на заставці телефона. Він пішов на завдання, а у мене ще від моменту повідомлення про вихід (9 грудня) була якась внутрішня тривога. У мене був знайомий в командуванні, то я попросила його дізнатись, що відбувається. А він каже: «Я тобі в суботу в обід дам знати».
В суботу прийшло повідомлення з Нової Пошти, що посилку, яку я відправляла Жені, забрали. Але Женька завжди телефонував: як тільки виходив, проте цього разу дзвінка не було. Я зателефонувала довіреній особі, яка могла забирати посилки, це боєць з позивним Равлик. Він мені каже, – «Я не знаю, як тобі це сказати… сьогодні вранці Жені не стало». Шок….
Пізніше, я зателефонувала ротному, який був з Женькою і його також було поранено. Ротний повідомив, що тіло перевезуть в Дніпро в морг. І я одразу вирішила їхати в туди. Поїхала я, його мама, його побратим і батько його найкращого друга. Там було дуже багато болючих спогадів… Як я прокралась на територію моргу після початку комендантської години, як роздивлялась тіла, які чекали впізнання на вулиці, як там пахло… Досі ночами мені це сниться…
Дуже боляче… Він, виявляється, хотів зробити мені пропозицію на Новий рік. Колись він приїхав з коробочкою «Золотий вік» і «випадково» залишив у моєму полі зору. Я побачила, посміялась і жартома сказала, що «якщо це не каблучка від «Тіфані» – то пропозицію руки та серця не прийму. Бо чим дорожча обручка, тим більше любиш». Женька засміявся і сховав ту коробочку. Більше я її не бачила. А потім у нотатках в списку незакінчених справ я знайшла «дорогое кольцо Алле (тифани)». І рахунок на оплату на пошті…”
«Сили жити далі дає незрима підтримка Женічки та розуміння, що мій досвід важливий для інших, я можу ним ділитися та полегшувати чиюсь біль».
“Де беруться сили жити далі? Женя готовий був віддати життя за Україну і він мене постійно до цього готував, як би це дивно не звучало. Після його смерті я взяла невелику перерву, бо не могла ні емоційно, ні фізично стягувати. Мене спочатку тригерило все, все нагадувало про нього: військові в формі, запити про допомогу, його речі… Я всюди бачила його силуети. І врешті-решт вирішила поїхати куди очі бачуть, головне – щоб подарі від подразників, бо абсолютно все у Вінниці та Києві нагадувало про нього. Вибір впав на Яремче. Але знаєте, він всюди. Якось зайшла в супермаркет купити молоко, а там на поличці стоїть Артемівське шампанське, яке виготовили в Бахмуті (прим. Артемівськ – радянська назва міста Бахмут, до 2014 року). Так зле стало, і я просто викупила тих двадцять пляшок, що було на полиці щоб його більше не було там.
А потім прийшло розуміння що від себе не втечеш. І тільки якщо я буду жити в пам’ять про нього – то він буде продовжувати жити в мені.
Я хочу дивитися своїми очима, а бачити за двох. І допомагати: своїм прикладом, своїми історіями, своїми вчинками. Бо багато хто думає, що після втрати їх ніхто не розуміє, що вони залишились одні… І їм потрібна підтримка. І потрібно працювати на благо армії, щоб таких історій, як у мене, було все менше і менше…”
Алла вирішила навчатись на психотерапевта, бо так зможе допомагати більше, адже розуміє біль, крізь який проходять люди, які втрачають рідних на війні.
“Мені кризовий психотерапевт сказала важливу річ: «Нам усім потрібні свідки нашої історії». І я розумію, що допомогти по-справжньому може тільки той, хто проходив крізь подібні випробування, адже потрібно не уявляти, а відчути. Я хотіла би далі працювати з близькими військовослужбовців, які втратили рідних.
До загибелі Жені я тяжко переживала, коли гинули знайомі хлопці і він завжди мене підтримував, рятував. А тепер я маю когось рятувати. І продовжувати його справу”.
Дрони помсти за Євгена. Алла зараз керує відділом благодійності GoIT й дуже радіє, що вдається втілювати дуже дороговартісні волонтерські проекти
“Загальна кількість коштів, залучених на волонтерство – це близько 40 мільйонів гривень. Наприклад, моя компанія щомісяця виділяє від мільйона до двох, долучаються також звичайні люди й інші волонтери. Так, вдалось закупити два кажани, на безпілотник для Фонду «Повернись живим» ми виділили мільйон. Компанія жертвує на автівки для військових, на допомогу цивільним, на реабілітацію потерпілим від війни…
Проєкт з «кажанами» – досить цікавий. Я розпочала його в помсту за смерть Женьки. Його знали у нас в компанії, бо він проводив тренінг з тактичної медицини. І коли я підводила підсумки року по благодійності, то оголосила збір на кажани. І мені просто написав наш директор, Антон Чорний, і запитав скільки ще потрібно коштів і повністю закрили цей запит. Кошти, що залишились, я витратила на ще один дрон. Це була напевно найприємніша річ за весь січень. Це свідчить про декілька речей. По-перше, те що пам’ять про загиблих нам дуже цінна, а особливо пам’ять про Женю. По-друге, головне – це люди. Люди в нашій компанії не байдужі й сама компанія це розуміє та підтримує нас і морально, і фінансово, і фізично. По-третє, як казав Резніков у сюжеті «Рік»: я зрозуміла одну річ: я готова вбивати. І я хочу вбивати». Кажан – це ударний дрон, який несе міни до 15-20 кілограмів, до 9 км. в глибину і скидає їх. А ще його важко заглушити. Тобто, буде багато мертвої русні.
І ми помстимося за Женьку. І за всіх мертвих, і за живих, і за ненароджених. Зараз я відчуваю радість коли вдається реалізувати подібні проекти, бо чим більше русні ми вб’ємо зараз – тим менше її буде потрібно вбивати нашим дітям”.
